Олександр Мацієвський, 42-річний електрик із ніжинського будинку на околиці, увійшов в історію як людина, чиє спокійне «Слава Україні!» в останні секунди життя стало одним із найпотужніших символів українського опору. Народжений у Кишиневі, він виріс у Молдові, але свідомо обрав Україну своєю Батьківщиною, добровільно став до лав територіальної оборони й дійшов до снайперської позиції під Соледаром. Там 30 грудня 2022 року потрапив у полон і був страчений російськими військовими після цих слів.
Його історія — це не просто біографія солдата. Це розповідь про звичайного чоловіка з непростою долею: переїзди, робота руками, розлучення, життя з матір’ю, спортивний і впертий характер із дитинства. У лютому 2022 року він не чекав повістки. З першого дня допомагав будувати укріплення, чергував на блокпостах, готував пляшки із запальною сумішшю. Пізніше, вже снайпером 163-го батальйону 119-ї окремої бригади територіальної оборони Чернігівської області, він використовував навички електрика, щоб ремонтувати генератори для побратимів. Його шлях від мирного майстра до воїна на донецькому напрямку показує, як у критичний момент звичайні люди стають опорою для цілої країни.
Сьогодні пам’ять про нього живе в перейменованих вулицях, муралах і пам’ятниках — від Києва до Тбілісі, від Ніжина до Черкащини. У 2025 році в селі Водяники відкрили меморіальний комплекс «Символ незламності», де мати героя Парасковія Демчук разом із колишнім президентом Віктором Ющенком віддали шану синові. Розслідування страти триває, винних досі не встановлено, але його образ уже став частиною колективної пам’яті, яка нагадує, що навіть у найтемніший момент один голос може запалити мільйони сердець.
Дитинство та юність у Кишиневі: корені характеру
Олександр Ігорович Мацієвський народився 10 травня 1980 року в Кишиневі. Його мати Парасковія Михайлівна Демчук, українка за походженням, потрапила до молдавської столиці за розподілом як молодий фахівець легкої промисловості й працювала технологом на взуттєвій фабриці. Батько Ігор служив у міліції. У родині цінували історію: один дід воював, інший побував у німецькому полоні, і Олександр пишався козацьким корінням, обожнював розповіді про минуле.
Хлопець ріс спортивним і своєнравним. Школу закінчив 1997 року, потім вступив до технікуму й отримав диплом електромонтажника. Ці руки, звичні до проводів і механізмів, пізніше не раз виручали на фронті. Уже в юності проявився характер: впертість, готовність прийти на допомогу, внутрішня стійкість, яка передавалася поколіннями. Мати пізніше згадувала, що син завжди був готовий підтримати, а генетична пам’ять про військове минуле предків, можливо, зіграла свою роль у його виборі 2022 року.
Переїзд в Україну, родина та передвоєнні роки в Ніжині
2008 року Олександр з дружиною Юлією та маленьким сином Михайлом переїхав до Ніжина Чернігівської області. Дружина була медсестрою, її мати жила в цьому місті. Родина провела близько восьми років у Росії, де Олександр працював за фахом. Після повернення він працював електриком у Ніжині, пізніше — в Києві. З часом шлюб розпався, але стосунки з колишньою дружиною залишилися шанобливими, він продовжував допомагати синові.
Жив із матір’ю в скромному будинку на околиці. Мати згадує: син пишався, коли став військовим, і казав їй перед відправкою на схід: «Мамочко, ти ще мною пишатимешся». Остання розмова відбулася приблизно 29 грудня 2022 року. Він відчував небезпеку, попрощався, розцілував матір і сказав: «Мамо, дякую тобі за життя. Мамо, таке може бути, що й рук і ніг не зберемо, ми на нуль їдемо». Вона просила берегти себе. Він відповідав, що хвилюватися не варто.
Ці деталі із сімейних спогадів показують не абстрактного героя, а живу людину з прив’язаністями, страхами та надією дожити до перемоги — він мріяв після неї краще вивчити українську мову.
Лютий 2022-го: доброволець територіальної оборони
З першого дня повномасштабного вторгнення Олександр не сидів склавши руки. Він пішов до Ніжинського територіального центру комплектування, допомагав зводити укріплення, ніс службу на блокпостах, готував запальні суміші. 11 березня 2022 року його зарахували до 163-го окремого батальйону 119-ї окремої бригади територіальної оборони Чернігівської області — частини сил «Північ».
Територіальна оборона починалася як місцевий захист своїх міст і сіл цивільними, але швидко перетворилася на повноцінні бойові підрозділи, які відправляли на найгарячіші напрямки. Олександр пройшов навчання, отримав спеціальність снайпера. Його навички електрика стали в пригоді: він допомагав налагоджувати роботу генераторів, забезпечуючи зв’язок і освітлення для побратимів. У листопаді 2022 року батальйон перекинули на бахмутський напрямок, а потім — у район Соледара.
Це був не романтичний порив, а усвідомлений вибір 42-річного чоловіка, який мав родину і мирну професію. Він розумів ризики, але обрав захищати те, що вважав своїм.
Останній бій і полон під Соледаром
30 грудня 2022 року рота вогневої підтримки, де служив Олександр, зайняла позиції біля Соледара. На крайньому фланзі оборонялися п’ятеро бійців, включно з ним. Бій тривав близько 12 годин проти переважаючих сил противника. Група вела контратаки, підтримувала танкову бригаду. Зв’язок обірвався. Пізніше стало відомо, що вся група загинула або пропала безвісти. Олександр потрапив у полон.
Соледар та околиці взимку 2022–2023 років стали ареною одних із найзапекліших боїв війни. Місто соляних шахт перетворилося на символ упертості й величезних втрат з обох боків. Олександр, як і багато бійців тероборони, опинився там не за призовом, а за обов’язком.
Відео страти: 12 секунд, які потрясли світ
6 березня 2023 року в мережі з’явилося 12-секундне відео. На ньому — беззбройний солдат в українській формі стоїть у неглибокій ямі в зимовому лісі, курить сигарету. Голос за кадром російською вимагає зняти шеврон. Чоловік спокійно відповідає: «Слава Україні!». Лунають автоматні черги з кількох боків. Він падає, але стрілянина продовжується. Чутно лайку: «Здохни, суко».
Відео зняли та поширили самі російські військові. Пізніше з’ясувалося, що яму, можливо, викопав сам полонений під примусом. Це не просто вбивство — це воєнний злочин, порушення Женевських конвенцій щодо поводження з військовополоненими. Спочатку особа жертви спричинила плутанину: спершу називали іншого бійця, Тимофія Шадуру. Родина, побратими та мер Ніжина впізнали Олександра. 12 березня 2023 року Служба безпеки України підтвердила ідентичність судово-портретною експертизою.
Тіло повернули в лютому через обмін полеглими. 14 лютого 2023 року Олександра поховали на кладовищі в Ніжині. Мати й син побачили відео. Син у сльозах кричав: «Я бачив, як убили мого батька!». Мати досі не може забути ці кадри, які бачить майже щодня.
«Мамочко, ти ще мною пишатимешся» — ці слова, сказані Олександром матері незадовго до загибелі, стали пророчими для всієї країни.
Звання Героя та міжнародна реакція
12–13 березня 2023 року президент Володимир Зеленський посмертно присвоїв Олександру Мацієвському звання Героя України з орденом «Золота Зірка» — за особисту мужність, героїзм і вірність присязі. Того ж дня СБУ офіційно підтвердила особу.
Реакція була миттєвою. Хештег #СлаваУкраїні очолив світові тренди. Відео спричинило шок і солідарність від України до Європи та США. Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба закликав прокурора Міжнародного кримінального суду розпочати розслідування. Український омбудсмен надіслав запис колегам у різні країни. Молдова, де народився герой, також засудила злочин. Росія не визнала факт страти й продовжила заперечувати системні порушення.
Його останні слова прозвучали не як крик відчаю, а як вирок катам і заповіт усім, хто продовжує боротися.
Спадщина, яка продовжує зростати: пам’ять у 2025–2026 роках
Уже 2023 року з’явилися мурали: на будівлі Верховної Ради в Києві, у Рівному, в Берліні біля Музею Берлінської стіни. Перейменували вулиці в Ніжині, Чернігові, Краматорську, Ізюмі та інших містах.
Пам’ятники й меморіали множаться. У грудні 2023 року, в День Збройних сил України, на території Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця» відкрили скульптуру роботи Олега Цьося. Скульптор два місяці працював із фотографіями та кадрами відео, щоб максимально точно передати обличчя й поставу. Фігура під захисним склом — солдат із сигаретою, в момент перед пострілами. На відкритті були мати й дружина.
У Ніжині також стоїть пам’ятник. У Тбілісі на приватній території встановили скульптуру з написом «Слава Україні». А 19 серпня 2025 року в селі Водяники на Черкащині відкрили меморіальний комплекс «Символ незламності». Скульптор Андрій Дацко створив центральну фігуру, на церемонії були присутні Парасковія Демчук і Віктор Ющенко. Мати героя сказала тоді, що герої мають жити в пам’яті, а нове покоління має брати приклад із таких воїнів.
Розслідування триває. Станом на вересень 2025 року особи тих, хто розстріляв, не встановлено — на відео немає видимих знаків розрізнення, але працюють із голосами, проводять фоноскопічні експертизи. Прокуратура обіцяє довести справу до кінця.
| Місце | Тип меморіалу | Дата відкриття | Ключові деталі |
|---|---|---|---|
| Київ, Київська фортеця | Скульптура з сигаретою під склом | Грудень 2023 | Робота Олега Цьося, точне обличчя за фото й відео, були присутні мати й дружина |
| Ніжин, Чернігівська область | Пам’ятник | 2023 | У рідному місті героя, де він працював і похований |
| Водяники, Черкаська область | Меморіальний комплекс «Символ незламності» | 19 серпня 2025 | Скульптор Андрій Дацко, відкривали за участю матері й Віктора Ющенка |
| Тбілісі, Грузія | Скульптура на приватній території | 2023 | З написом «Слава Україні» |
Дані про меморіали зібрано з відкритих публікацій та офіційних повідомлень станом на 2026 рік. Повний список перейменованих вулиць і муралів значно ширший — географія пам’яті зростає.
Історія Олександра Мацієвського вчить, що незламність — це не відсутність страху, а вибір діяти попри нього. Звичайний електрик з молдавським корінням, українським серцем і останніми словами, які тепер лунають по всій країні, довів: навіть коли все проти тебе, можна залишитися людиною і залишити після себе світло. Розслідування триває, нові пам’ятники з’являються, а його ім’я дедалі частіше промовляють нові покоління. Розмова про цю людину й те, що вона уособлює, ще далеко не завершена.
