У 2026 році Білорусь залишається ключовим союзником Росії в умовах затяжного конфлікту: Мінськ надає територію для логістики, нарощує постачання пального та військової продукції, проводить спільні навчання і політично підтримує позицію Москви. При цьому офіційні особи категорично заперечують пряме залучення білоруської армії до бойових дій, підкреслюючи вразливість країни та небажання перетворювати її на новий фронт. Суспільство всередині Білорусі живе в стані глибокої внутрішньої напруги — незалежні опитування фіксують стійку меншість, яка підтримує дії Росії, і помітну більшість, яка виступає за мир та збереження суверенітету. Тисячі білорусів уже зробили особистий вибір: одні поповнили лави українських добровольчих формувань, інші зберігають лояльність союзницьким зв’язкам, відображаючи розкол, що коренями сягає спільної історії, економічної взаємозалежності та різних уявлень про майбутнє.
Цей вибір не зводиться до простої дихотомії «за» чи «проти». Білорусь сьогодні — своєрідний перехресток, де переплітаються слов’янські корені, радянська спадщина, пострадянські реалії та тиск сусідніх гігантів. Держава балансує між зобов’язаннями перед союзником і прагненням уникнути катастрофи для власного народу. Люди ж — від мінських робітників до гомельських фермерів, від емігрантів у Польщі до тих, хто залишився вдома, — щодня переживають цю напруженість у своїх сім’ях, на робочих місцях і в повсякденних розмовах.
Історичні нитки, що пов’язують три народи
Землі сучасної Білорусі століттями були ареною зіткнень і взаємодії. Київська Русь, Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Російська імперія, Радянський Союз — кожна епоха залишала свій відбиток. Білоруська мова і культура формувалися на стику західних і східних впливів: православні традиції сусідили з католицькими, польський культурний шар — з російським. Багато сімей досі зберігають пам’ять про предків, які воювали в різних арміях під час світових воєн, або про родичів, що опинилися по різні боки кордону після 1921 чи 1945 років.
У пострадянський період Союзна держава Росії і Білорусі стала спробою зберегти економічні та військові зв’язки. Після подій 2020 року, коли масові протести було придушено за помітної підтримки Москви, інтеграція пришвидшилася. 2022 рік став переломним: білоруська територія використовувалася як плацдарм для російського наступу на київському напрямку. Відтоді офіційний Мінськ послідовно поглиблював військово-технічне співробітництво, спрощуючи імпорт російської військової продукції та приймаючи російське озброєння, включно з модернізованими танками і ракетними комплексами.
Сьогодні ця історія відчувається в кожному рішенні. Коли білоруські заводи виконують замовлення для російської оборонної промисловості, а російські кредити й субсидії підтримують білоруську економіку, багато хто вбачає в цьому продовження давніх зв’язків. Інші — особливо ті, хто пережив 2020 рік або має родичів в Україні, — сприймають це як втрату самостійності. Розкол проходить не лише по політичних, а й по людських лініях: в одній сім’ї батько може працювати на підприємстві, пов’язаному з російськими контрактами, а син — відправляти посилки добровольцям в українській армії.
Офіційна позиція Мінська: союз із застереженнями
Олександр Лукашенко в 2026 році неодноразово заявляв, що «народи Білорусі, Росії та України рано чи пізно будуть разом». Він підкреслює історичне братерство, пропонує Мінськ як майданчик для переговорів і запевняє, що білоруська армія не буде втягнута в бойові дії. «Ніхто вас у цю бійню посилати не буде», — звертався він до військовослужбовців влітку 2026 року. Водночас заступник міністра закордонних справ Ігор Секрета попереджав: у разі «агресивного» порушення кордону з боку України Білорусь застосує весь військовий потенціал.
Реальна підтримка Росії включає постачання пального — за даними української сторони, обсяги бензину зросли у 13 разів за перші п’ять місяців 2026 року порівняно з аналогічним періодом попереднього року. Тривають спільні навчання, спрощується імпорт військової техніки з Росії, на білоруській території залишається обмежена російська військова присутність. Україна звинувачує Мінськ у розміщенні ретрансляторів для коригування російських дронів і будівництві інфраструктури біля кордону. Лукашенко відповідає, що Білорусь надто вразлива: її об’єкти життєзабезпечення перебувають «як на долоні», а вступ у війну лише подовжив би фронт на півтори тисячі кілометрів.
Офіційна риторика поєднує вірність союзу з акцентом на миролюбність і посередництво. Це дозволяє режиму зберігати внутрішню легітимність серед частини населення, позиціонуючи «неучасть» у прямих бойових діях як досягнення. Водночас зростає тиск із боку Москви — за деякими даними, Кремль вимагає більшої залученості, погрожуючи скороченням фінансової підтримки.
Громадська думка: цифри, які не дають спокою
Незалежні соціологічні дослідження малюють картину стійкого, але не тотального розколу. За даними Chatham House та моніторингу iSANS за 2024–2025 роки, підтримку діям Росії в Україні висловлюють близько 27 % опитаних білорусів (переважно міських жителів). Близько 38–40 % виступають проти, а значна частка — до 30 % — вагається з відповіддю, часто з міркувань безпеки чи втоми. При цьому 62–69 % послідовно виступають за негайне припинення вогню та початок переговорів.
Віра в перемогу Росії тримається на рівні близько 50 %, у перемогу України — лише близько 8 %. Уподобання в зовнішній політиці також неоднозначні: 36–44 % бачать майбутнє в союзі з Росією, 40 % — у нейтралітеті, лише 15 % — в орієнтації на Європу. Глибока інтеграція з Росією (аж до входження до складу федерації) підтримується мінімальною кількістю — близько 3–4 %. Більшість віддає перевагу рівноправному союзу без втрати суверенітету.
Ці цифри стабільні вже кілька років, попри пропаганду та економічний тиск. Багато білорусів пам’ятають уроки Чорнобиля та афганської війни, бояться нових жертв і руйнувань. Водночас економічна залежність від російського ринку та субсидій змушує частину населення вбачати в союзі з Москвою гарантію стабільності. Розкол проходить крізь покоління: молодь частіше схиляється до нейтралітету чи обережної європейської орієнтації, старше покоління — до традиційних зв’язків із Росією.
Білоруси на фронтах: ті, хто обрав зброю
Найяскравіший і найтрагічніший приклад особистого вибору — Полк імені Кастуся Каліновського. Сформований у 2022 році з білоруських добровольців, він увійшов до складу Збройних сил України. Бійці полку вбачають у боротьбі за Україну боротьбу за власну свободу: поразка російського імперіалізму, на їхнє переконання, послабить тиск і на Білорусь. До 2026 року полк пройшов реорганізації, але залишається найбільшим білоруським добровольчим формуванням. Офіційний Мінськ визнав його терористичною організацією, заочно засудив командирів і рядових на тривалі строки.
Мотивація добровольців часто пов’язана з подіями 2020 року. Багато хто бачив у придушенні протестів прямий російський фактор і сприйняв війну в Україні як продовження тієї самої боротьби проти авторитаризму. Сім’ї бійців нерідко опиняються в еміграції — у Польщі, Литві чи Україні, — продовжуючи підтримувати рідних посилками та інформаційною роботою. Паралельно існують і ті білоруси, хто воює на російському боці, хоча їхня чисельність і публічність значно менші.
Ці історії розривають сім’ї. В одному дворі в Гомелі сусід може тихо пишатися сином, який воює за Україну, а інший — засуджувати «зрадників». У Мінську на одному підприємстві колеги уникають розмов про політику, знаючи, що думки розходяться. Емоційна ціна такого розколу висока: втрачені зв’язки, еміграція, страх репресій.
Економічні ланцюги і повсякденна реальність
Економічна взаємозалежність залишається одним із найміцніших чинників. Товарообіг із Росією б’є рекорди, російські кредити та безоплатна допомога підтримують білоруський бюджет. Водночас санкції та переорієнтація торгівлі створюють напругу. Багато білоруських підприємств працюють на російське оборонне замовлення або допомагають обходити обмеження. Це дає робочі місця, але водночас посилює відчуття залежності.
Для звичайної людини це проявляється в цінах на продукти, доступності ліків, можливостях подорожей. Ті, хто має родичів в Україні чи Польщі, частіше відчувають розрив. Ті, чия робота пов’язана з російським ринком, частіше вбачають у союзі з Москвою практичну необхідність. Пропаганда посилює один наратив, незалежні медіа (багато з яких працюють з-за кордону) — інший. Унаслідок цього в значної частини суспільства формується захисна позиція: «Це не наша війна, ми хочемо жити спокійно».
Людський вимір: сім’ї, пам’ять і тиха стійкість
За всіма цифрами та заявами стоять живі люди. Розділені сім’ї, де один брат служить у білоруській армії, а інший — в українському добровольчому полку. Старики, які згадують спільну радянську історію і не розуміють, чому «братські народи» знову воюють. Молоді хлопці, які виїхали в 2020–2022 роках і тепер будують нове життя в Європі, продовжуючи стежити за подіями на батьківщині.
Культурна близькість залишається. Білоруська й українська мови, фольклор, кухня, свята — багато чого об’єднує. Водночас білоруська ідентичність за останні десятиліття набула більш виразних рис: інтерес до власної історії, мови, символів. Війна посилила цей процес в одних і викликала захисну реакцію в інших.
У 2026 році, попри тиск і ризики, більшість білорусів продовжує жити своїм життям — працювати, ростити дітей, відзначати свята. Хтось тихо допомагає Україні через волонтерські канали, хтось зберігає вірність офіційній лінії, більшість просто хоче миру і стабільності. Цей тихий, повсякденний вибір, можливо, і є найважливішою відповіддю на питання «Білорусь за Росію чи за Україну».
Історія триває, і кожен новий день додає до неї нові штрихи — від заяв на найвищому рівні до долі конкретної сім’ї в прикордонному Гомелі.
