Саме ці ранні роки сформували в ньому ту саму здатність повністю розчинятися в ролі та створювати музику, яка звучить як особистий щоденник. Від зламаного піаніно в дитинстві до першої ролі в культовому серіалі 90-х — кожен крок був пронизаний бажанням вирватися за межі обставин. Сьогодні, дивлячись на його зрілі роботи, легко забути, наскільки жорсткою і водночас натхненною була та сама молодість.
Дитинство в Луїзіані: сім’я, втрата та хіпі-коріння
Констанс виховувала хлопців сама, спираючись на допомогу своїх батьків — Рубі та Вільяма Лі Метрежонів. Сім’я жила дуже бідно. В інтерв’ю різних років Лето неодноразово згадував, що вони користувалися продовольчими талонами, а іноді жили у фургоні. Мати дотримувалася богемного, майже хіпі-способу життя. Вона водила синів по комунах, де навколо постійно були художники, музиканти, фотографи та люди театру. «Я виріс серед творчих людей, і чіткої межі між мистецтвом і життям не існувало», — говорив він пізніше.
Це середовище стало першим університетом. Брати почали займатися музикою дуже рано. Першим інструментом Джареда стало зламане піаніно, яке вони з Шенноном лагодили і на якому намагалися грати все, що чули. Констанс не просто дозволяла — вона активно заохочувала будь-який творчий прояв. Саме їй Лето присвятив одну з найзворушливіших промов на «Оскарі» 2014 року, назвавши її дівчиною, яка «вилізла з мулистих берегів Міссісіпі з кулаком продовольчих талонів в одній руці та двома дітьми в іншій».
Після розлучення батьки хлопців жили з бабусею та дідусем, а згодом Констанс вийшла заміж за офтальмолога Карла Лето. Він усиновив братів, і сім’я на певний час осіла у Вірджинії. Шлюб тривав лише близько двох років, але прізвище Лето залишилося з Джаредом назавжди.
Вічні переїзди та формування характеру
Таке кочове життя давало і плюси, і мінуси. З одного боку, відсутність коріння робила його гнучким і відкритим до нового. З іншого — він завжди відчував себе трохи чужим. У школі він не був популярним. Сам зізнавався: «Я ніколи не вписувався. Завжди дивився збоку». Ця позиція спостерігача згодом стала одним із головних інструментів акторської техніки.
Водночас мати продовжувала оточувати синів мистецтвом. Навіть у найголодніші періоди вдома знаходилися фарби, гітари, камери. Шеннон і Джаред росли, розуміючи, що творчість — не хобі, а спосіб вижити і залишитися собою.
Школа та перші кроки в мистецтві
Однак живопис невдовзі поступився місцем кіно. Лето перевівся до School of Visual Arts у Нью-Йорку, де зосередився на режисурі та акторській майстерності. Під час навчання він написав і знявся в короткометражці «Crying Joy». Паралельно він відвідував Corcoran School of the Arts and Design (зараз частина Університету Джорджа Вашингтона).
Ці роки стали часом активного пошуку себе. Він пробував себе і як художник, і як майбутній режисер, але поступово зрозумів, що акторство дає можливість проживати чужі життя глибше, ніж полотно чи сценарій. У 1992 році, кинувши навчання на третьому курсі, Джаред сів на автобус і поїхав до Лос-Анджелеса. Мета була простою і жорсткою: зніматися і знімати.
Перші ролі та зліт у «Моєму так званому житті»
Роль Джордана Каталано в серіалі «Моє так зване життя» (My So-Called Life) зробила з 22-річного парубка ідола покоління. Похмурий, мовчазний, трохи дисграфічний красень із гітарою став об’єктом масового обожнювання. Глядачки надсилали йому у фан-пошту найдивніші речі — аж до людського вуха. У 1996 і 1997 роках журнал People включив Лето до списків «50 найкрасивіших людей світу».
Серіал протримався лише один сезон, але залишив величезний слід. Саме тут проявився фірмовий стиль молодого Джареда: довге волосся, мішкуватий одяг, погляд «я тут, але думаю про щось інше». Цей образ потім ще довго переслідував його, доки він свідомо не почав обирати ролі, які руйнували уявлення про «красивого хлопця з серіалу».
Після «Мого так званого життя» були «How to Make an American Quilt» (1995), «The Last of the High Kings» (1996) та біографічна драма «Prefontaine» (1997), де він зіграв олімпійського бігуна Стіва Префонтейна. Для ролі Лето тренувався шість тижнів, зустрічався з рідними спортсмена і повністю змінив техніку бігу. Критики відзначили трансформацію, хоча касових зборів фільм не зібрав.
Музика як друга шкіра
Музика для нього завжди залишалася більш особистим простором, ніж кіно. Якщо в ролях він розчинявся, то в піснях говорив від свого імені. Навіть у найголодніші голлівудські роки брати продовжували репетирувати в крихітних приміщеннях Лос-Анджелеса.
| Рік | Подія | Значення для молодого Лето |
|---|---|---|
| 1971 | Народження в Боссьє-Сіті | Початок життя в бідній сім’ї |
| Близько 1980 | Смерть батька | Втрата та посилення ролі матері |
| 1989 | Закінчення Emerson Preparatory | Повернення до освіти |
| 1992 | Переїзд до Лос-Анджелеса | Старт професійної кар’єри |
| 1994–1995 | «Моє так зване життя» | Перший великий успіх |
| 1998 | Створення Thirty Seconds to Mars | Офіційний старт музичної кар’єри |
Саме поєднання акторського шляху та музики зробило молодого Лето постаттю, яку неможливо було загнати в одну рамку. Він міг бути і меланхолійним красенем із підліткового серіалу, і одержимим художником, готовим скинути десятки кілограмів заради ролі.
Зовнішність і стиль 90-х: як виглядав Джаред Лето в молодості
Цей образ працював на нього і водночас заважав. Після «Мого так званого життя» його постійно намагалися загнати в амплуа «милого хлопця». Лето чинив опір. Уже наприкінці 90-х він почав обирати ролі, де доводилося радикально змінювати тіло і обличчя: «Бійцівський клуб», «Реквієм за мрією». Але це вже наступний етап. А в самій молодості він залишався тим самим тихим, трохи відчуженим хлопцем із гітарою, який приїхав з нізвідки і одразу притягнув погляди.
Цікаво, що навіть тоді колеги відзначали його незвичайну серйозність. Він міг годинами готуватися до сцени, вивчати деталі, пробувати різні варіанти. При цьому за кадром залишався м’яким і іронічним. Клер Дейнс, з якою вони знімалися разом, згодом згадувала, що він ставився до неї радше по-братськи, хоча на екрані між ними була романтична лінія.
Молодість Джареда Лето — це історія людини, яка виросла без стабільного дому, але з величезним внутрішнім стрижнем. Бідність, постійні переїзди, рання втрата батька, життя у світі хіпі та художників — усе це не зламало його, а відточило. До моменту, коли йому ледве виповнилося двадцять п’ять, він уже встиг стати обличчям покоління, зняти кілька помітних картин і заснувати гурт, якому судилося підкорювати стадіони. І весь цей час він продовжував шукати, експериментувати і відмовлятися від простих шляхів.
