Людмила Сенчина залишилася в пам’яті мільйонів як «Попелюшка» радянської сцени — жінка з голосом, схожим на чистий кришталевий дзвін, і долею, де казка перепліталася з жорсткою реальністю. Її шлях від українського села до головних концертних майданчиків країни та звання народної артистки Росії вмістив три шлюби, десятки незабутніх пісень і боротьбу з важкою хворобою, про яку майже ніхто не знав до останнього дня.
Співачка подарувала слухачам «Попелюшку», «Камінчики», «Любов і розлуку», «Білої акації грона запашні» та десятки інших композицій, які досі лунають на радіо й у домашніх плейлистах. За м’якою зовнішністю ховався характер, здатний витримати й конфлікти в театрі, і гастрольні марафони, і онкологію, з якою вона боролася півтора року, майже не полишаючи сцени.
Сьогодні, через роки після відходу, інтерес до її творчості не згасає: молодь відкриває для себе «кришталевий» тембр, а старше покоління згадує часи, коли пісні Сенчиної лунали з кожного вікна.
Народилася майбутня зірка 13 грудня 1950 року в селі Кудрявці (нині Кудрявське) Братського району Миколаївської області Української РСР. Пологи приймав ветеринар просто на печі — типова історія для післявоєнного села. Батько, Петро Маркович Сенчин, походив із молдавсько-циганської родини й працював культпросвітпрацівником, згодом директором місцевого будинку культури. Мати, Сара Олексіївна Федорець, вчила малюків у сільській школі. Перші чотири роки дівчинку просто називали «доцею» — у метриці її довго не реєстрували. Коли документи все ж оформили, батько вказав дату 13 січня 1948 року. Сама Людмила пізніше пояснювала це бажанням дати доньці можливість раніше вийти на пенсію. На могильній плиті стоїть саме документальна дата.
У 1959 році родина перебралася до Кривого Рогу. Там Людмила навчалася в школах № 26 і № 95, відвідувала гуртки художньої самодіяльності й уже тоді розуміла: сцена — її стихія. Після десятого класу в серпні 1966-го мати привезла доньку до Ленінграда «в гості до дядька». Вступні іспити майже всюди вже закінчилися, але в музичному училищі імені М. А. Римського-Корсакова при консерваторії їх усе-таки послухали. Педагог із вокалу Рода Львівна Зарецька та завідувачка відділенням Марія Павлівна Сошкіна одразу побачили потенціал сопрано. Так розпочалося ленінградське життя.
Шлях від училища до всесоюзної слави
На другому курсі редактор Ленінградського радіо Марія Ємельянова привела юну співачку до диригента Анатолія Бадхена. З першої ж репетиції Людмила стала солісткою Ленінградського концертного оркестру. Вона співала на танцях у будинках культури під псевдонімом Людмила Ізотова, паралельно опановуючи оперету. Після закінчення училища 1970 року її прийняли до Ленінградського театру музичної комедії. Там вона зіграла десятки провідних партій, але 1975-го через конфлікт із новим головним режисером Володимиром Воробйовим пішла з театру й повністю присвятила себе естраді.
Справжній прорив стався 1971 року. Композитор Ігор Цвєтков написав музику, Ілля Рєзник — слова, а Анатолій Бадхен буквально вмовив Сенчину виконати «Попелюшку». Пісня прозвучала в БКЗ «Жовтневий» і на новорічному «Блакитному вогнику». Країна миттєво закохалася. Її почали називати «петербурзьким солов’єм» і «Попелюшкою радянської естради». Кришталевий, прозорий тембр, легка посмішка та вміння проживати кожну ноту зробили її однією з найбільш упізнаваних співачок десятиліття.
У 1975-му вона здобула гран-прі та приз фоторепортерів на фестивалі в Сопоті. Тоді ж вийшла перша платівка. Багаторазові виступи в «Пісні року», гастролі Угорщиною, Чехословаччиною, співпраця з найкращими композиторами країни — Володимиром Баснером, Андрієм Петровим, Раймондом Паулсом, Євгеном Крилатовим — перетворили її на справжню зірку.
Кіно, телебачення та міжнародні проєкти
Сенчина знімалася нечасто, але запам’ятовувалася. У 1971-му зіграла Присиньку Шпак у «Шельменку-денщику». У 1977-му виконала роль співачки Жюлі Прюдом у пригодницькому фільмі «Озброєний і дуже небезпечний». Там прозвучали пісні на вірші Володимира Висоцького, а одна сцена з Леонідом Бронєвим випадково стала однією з перших «еротичних» у радянському кіно — режисер не став вирізати кадр, де з плеча актриси сповзла бретелька.
Вона вела «Артлото», брала участь у «Пісні року» майже щосезону, з’являлася в «Ранковій пошті», «Жіночих історіях», «Кумирах». У 1986-му разом зі Стасом Наміним, Володимиром Пресняковим-старшим і американським співаком Джоном Денвером стала учасницею радянсько-американського проєкту «Дитя світу». Гастролі США та Канадою, виступ в ООН — рідкісна можливість для радянської артистки. Тоді ж записала двомовну версію «Шербурських парасольок» із Мішелем Леграном.
У 1980-ті з нею працював Ігор Тальков — спочатку як бас-гітарист і музичний керівник. Спільний альбом «Любов і розлука» став однією з візитних карток того періоду. Пізніше Сенчина згадувала, що Тальков був для неї «як найкраща подруга», хоча почуття музиканта виходили далеко за межі дружби.
Особисте життя: три шлюби та один син
Першим чоловіком став соліст театру оперети В’ячеслав Тимошин, народний артист РРФСР. Шлюб тривав близько десяти років. У 1973-му народився син В’ячеслав. Співачка пізніше зізнавалася, що даремно розлучилася з першим чоловіком — жалкувала про це рішення все життя. Син виріс, виїхав до США, де займається страхуванням і нерухомістю. Зв’язок підтримували телефоном.
У середині 1970-х у Сенчиної був тривалий роман із Йосипом Кобзоном. Він залицявся, дарував подарунки, пропонував руку і серце. Стосунки закінчилися, коли з’ясувалося, що Кобзон зрадив. Саме цей епізод прискорив розлучення з Тимошиним.
У 1980 році вона вийшла заміж за Стаса Наміна, лідера гурту «Квіти». Десять років разом: він складав репертуар, підбирав музикантів, організовував гастролі. Шлюб розпався 1990-го. Після цього Сенчина довго залишалася сама. У 1996-му поруч з’явився продюсер і концертний директор Володимир Андрєєв. З ним вона прожила до кінця своїх днів — понад двадцять років. Саме Андрєєв повідомив про смерть дружини вранці 25 січня 2018 року.
Жила Людмила Петрівна в Петроградському районі Петербурга, на Великій Пушкарській. Обожнювала дачу в селищі Грузино, де тримала собак і котів. Сусіди називали її «собачо-котячою мамою».
Головні пісні та творча спадщина
Список композицій, які асоціюються саме з її голосом, вражає. Окрім «Попелюшки» — «Камінчики» («А по камінчиках, а по камінчиках…»), «Любов і розлука», «Польові квіти», «День народження», «Білий танець», «Лісовий олень», «Черемха», «Пісня про ніжність», «Дякую вам, люди!», романс «Білої акації грона запашні» з телефільму «Дні Турбіних». Багато з цих пісень ставали лауреатами «Пісні року».
Дискографія включає платівки 1975, 1981, 1984 років, а також пізні збірки «Любовний настрій», «Золота колекція ретро» та інші. Навіть у 2010-ті вона продовжувала записуватися й виступати. Ювілейний концерт 2014 року в БКЗ «Жовтневий» під назвою «Якщо віриш, казка оживе…» зібрав повну залу.
| Рік | Подія / Нагорода | Значення |
|---|---|---|
| 1971 | Виконання «Попелюшки» | Всесоюзна популярність |
| 1975 | Гран-прі в Сопоті | Міжнародне визнання |
| 1979 | Заслужена артистка РРФСР | Державне визнання |
| 2002 | Народна артистка Росії | Вища відзнака |
| 2003 | Заслужена артистка України | Визнання батьківщини |
Дані таблиці зібрано на основі матеріалів Wikipedia та офіційного сайту співачки ludmilasenchina.ru.
Останні роки та відхід
У 2016 році лікарі виявили рак підшлункової залози. Діагноз знало лише вузьке коло. Людмила Петрівна продовжувала виступати, проходила хіміотерапію, перенесла безліч операцій. Навіть після важких курсів виходила на сцену. Півтора року вона боролася. 25 січня 2018 року о 8:30 ранку в одній із лікарень Санкт-Петербурга її не стало. Їй було 67 років.
Поховали народну артистку на Смоленському православному цвинтарі поруч із каплицею Ксенії Петербурзької. Могила скромна, як і сама жінка, яка ніколи не любила пафосу.
Сенчина до останніх днів казала, що найкраще ще попереду. І справді — її пісні продовжують жити. Їх співають на домашніх святах, вмикають у радіоефірах, відкривають заново нові покоління. Кришталевий голос, який колись зробив сільську дівчинку Попелюшкою всієї країни, досі дзвенить у пам’яті тих, хто хоч раз почув «А по камінчиках, а по камінчиках…» чи «Попелюшку» в її виконанні.
У нашій практиці спілкування з людьми, які зростали на її піснях, часто чуємо одне й те саме: «Вона співала так, ніби розповідала саме тобі». У цьому і була її сила — не в гучних заявах, а в тихій, справжній щирості, яку неможливо підробити.
