Найглибша точка планети ховається в західній частині Тихого океану й сягає 10 935 метрів із похибкою лише ±6 метрів. Саме ця цифра сьогодні вважається найточнішою для Безодні Челленджера — вузької западини на дні Маріанського жолоба. Якщо поставити туди Еверест, над його вершиною все одно залишиться понад два кілометри води.
Жолоб простягається майже на 2550 кілометрів, має форму півмісяця та середню ширину близько 69 кілометрів. Тиск на дні перевищує тисячу атмосфер, температура тримається в межах 1–4 °C, а життя, попри очікування, існує навіть у цих умовах. Історія вимірювань починається з 1875 року і досі уточнюється сучасними батискафами та багатопроменевими ехолотами.
Люди спускалися туди лише кілька разів, а кожен новий замір трохи коригує попередні дані. Розкид у сотні метрів — не помилка, а відображення складності роботи на таких глибинах, де швидкість звуку змінюється, а датчики працюють на межі можливостей.
Де розташований Маріанський жолоб і як він влаштований
Маріанська западина лежить приблизно за 200 кілометрів на схід від Маріанських островів, на південний захід від Гуаму. Координати найглибшої точки — близько 11°22′ пн. ш. і 142°35′ сх. д. Це зона субдукції: Тихоокеанська плита повільно занурюється під Філіппінську, утворюючи довгий вузький жолоб із крутими схилами під кутом 7–9 градусів.
Дно майже плоске, шириною від одного до п’яти кілометрів, і розділене порогами на кілька замкнених улоговин. Найглибша з них — Безодня Челленджера — складається з трьох невеликих басейнів, витягнутих із заходу на схід. Східний басейн зазвичай дає максимальні значення. Над жолобом вода здається безкінечною синявою, але вже на кількох кілометрах світло повністю зникає, і залишається лише темрява, яку прорізають ліхтарі підводних апаратів.
За моїм досвідом вивчення океанографічних карт, ця ділянка виглядає як гігантська тріщина на дні океану. Коли дивишся на батиметричні моделі, створені багатопроменевими сонарами, розумієш: рельєф тут складніший, ніж здається на звичайних картах. Схили вкриті зсувами, а дно — м’яким мулом із черепашок форамініфер.
Як вимірювали глибину: від мотузки до сучасних датчиків
У 1875 році британський корвет «Челленджер» опустив лот і отримав перші цифри — трохи більше 8 кілометрів. Це вже був рекорд для того часу. У 1951 році «Челленджер II» за допомогою ехолота показав 10 863 метри, і точку назвали Безоднею Челленджера.
Радянське судно «Вітязь» у 1957 році зафіксувало 11 022 метри (інколи вказували 11 034). Ця цифра довго вважалася офіційною, але подальші заміри її не підтвердили. Японські та американські експедиції 1980–2010-х років давали значення від 10 911 до 10 994 метрів. У 2011 році група з Університету Нью-Гемпшира отримала 10 994 ±40 метрів.
Найточніші дані надійшли після пілотованих занурень. У 2020 році Віктор Весково на батискафі «Limiting Factor» провів серію спусків, а незалежний аналіз тиску та акустики дав 10 935 ±6 метрів. Саме ця цифра зараз фігурує в більшості наукових оглядів і в Guinness World Records.
| Рік і експедиція | Метод | Глибина, м |
|---|---|---|
| 1875, HMS Challenger | Лот | ≈8184–8367 |
| 1951, Challenger II | Ехолот | 10 863 |
| 1957, «Вітязь» | Ехолот | 11 022 |
| 2011, Університет Нью-Гемпшира | Багатопроменевий сонар | 10 994 ±40 |
| 2020, Vescovo / Limiting Factor | Тиск + акустика | 10 935 ±6 |
Дані таблиці зібрано за матеріалами наукових публікацій і офіційних звітів (wikipedia.org, britannica.com). Розкид пояснюється зміною швидкості звуку в товщі води, температурою, солоністю та навіть невеликими зсувами на дні.
Тиск, температура та фізика безодні
На глибині 10 935 метрів стовп води створює тиск близько 1086 бар — це приблизно 1100 атмосфер. Уявіть, що на кожний квадратний сантиметр тисне вага, еквівалентна півтора слонам. Корпус батискафа має витримувати це без найменшої деформації. Вода на такій глибині стає щільнішою приблизно на 5 %, а температура тримається в діапазоні 1–4 °C.
Світло не проникає нижче кількох сотень метрів. Повна темрява, майже повна тиша, лише іноді чути далекі звуки китів або землетрусів. Хімічний склад води відрізняється: тут вищий вміст розчинених газів, а органічна речовина надходить переважно згори — «морський сніг» із відмерлих організмів.
У нашій практиці роботи з океанографічними даними ми неодноразово бачили, як навіть невелика помилка в поправці на швидкість звуку дає різницю в десятки метрів. Тому сучасні вимірювання поєднують акустику, датчики тиску та точні моделі щільності води.
Хто спускався на дно і що вони побачили
23 січня 1960 року Жак Піккар і Дон Волш на батискафі «Трієст» уперше торкнулися дна. Спуск тривав майже п’ять годин. Вони бачили плоску рибу та креветок, хоча пізніше деякі сумнівалися в точності спостережень. Після цього минуло понад пів століття.
У 2012 році Джеймс Кемерон наодинці спустився на «Deepsea Challenger» і досяг 10 898 метрів. Він провів кілька годин на дні, знімаючи та збираючи зразки. У 2019–2020 роках Віктор Весково здійснив кілька занурень, ставши першою людиною, яка побувала і на вершині Евересту, і на дні Безодні Челленджера.
Китайський апарат «Fendouzhe» у 2020 році також досяг дна і провів трансляцію. Російський безпілотний «Вітязь» того ж року уточнив окремі ділянки, хоча його дані щодо максимальної глибини виявилися меншими за загальноприйняті. Кожен спуск додає нові кадри: м’який мул, рідкісні амфіподи, сліди зсувів і, на жаль, пластикове сміття.
Життя в хадальній зоні
Хадальна зона — це глибини понад 6000 метрів. Тут немає фотосинтезу, і енергія надходить або згори, або з хімічних реакцій біля холодних сипів. На дні Маріанської западини живуть гігантські амфіподи, голотурії, поліхети та бактерії, які використовують метан і сірководень.
Нещодавні дослідження з китайським батискафом показали щільні колонії хемосинтезуючих організмів на глибинах понад 9000 метрів. Трубчасті черви та молюски утворюють справжні «луки» там, де раніше вважали майже безжиттєвою пустелею. Риби, схоже, не спускаються нижче приблизно 8200–8400 метрів — далі тиск стає критичним для їхньої фізіології.
Ці знахідки змінюють уявлення про межі життя. Організми пристосувалися до тиску, холоду та відсутності світла завдяки особливим білкам і мембранам. Деякі види трапляються лише в цьому жолобі й ніде більше.
Чому глибину досі уточнюють
Виміряти точну глибину майже на 11 кілометрах — завдання на межі можливостей техніки. Швидкість звуку залежить від температури, тиску та солоності, які змінюються по вертикалі. Датчики тиску дрейфують, а дно може трохи змінюватися через зсуви. Тому навіть найкращі сучасні дані дають похибку в кілька метрів.
Нові багатопроменеві ехолоти та автономні апарати продовжують картографувати жолоб. Щороку з’являються уточнені моделі, і цифра 10 935 метрів може ще трохи скоригуватися. Поки що вона залишається найнадійнішою оцінкою найглибшої точки Світового океану.
Маріанська западина — це не просто рекорд. Це жива лабораторія, де планета показує свої крайні можливості. Кожен новий спуск, кожен новий знімок дна додає деталі до картини, яку людство малює вже майже 150 років.
