Сергій Лещенко уособлює рідкісне поєднання журналістської пристрасті до правди та політичної рішучості змінювати систему зсередини. Його шлях розпочався з гострих розслідувань в «Українській правді», де він разом із колегами викривав тіньові схеми влади, а продовжився в парламенті та на ключових державних посадах, де він продовжує відстоювати прозорість. Сьогодні, у 2026 році, він залишається помітною фігурою: заступником голови наглядової ради «Укрзалізниці», позаштатним радником Офісу президента та активним коментатором поточних подій через соціальні мережі та власний YouTube-канал.
Його історія відображає еволюцію українського суспільства після Революції Гідності — від ейфорії революції до копіткої боротьби за інституції, які мають захищати від корупції навіть в умовах повномасштабної війни. Лещенко не просто змінив професію, він приніс у політику інструменти розслідувань і публічного тиску, які досі впливають на порядок денний.
Для тих, хто тільки починає розбиратися в українській політиці, його біографія — чудова відправна точка, щоб зрозуміти, як медіа можуть формувати реальність, а для просунутих читачів — привід замислитися про ціну компромісів і стійкість реформаторів у турбулентному середовищі.
Ранні роки та становлення київського журналіста
Київ кінця 1980-х і 1990-х формував покоління, яке зростало на контрасті між радянською спадщиною та першими паростками незалежності. Сергій Анатолійович Лещенко народився 30 серпня 1980 року в столиці. Місто, де політики та бізнесмени вже плели перші мережі впливу, стало для нього природним середовищем спостереження за владою.
У 2003 році він закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Але справжня школа розпочалася раніше. У 2000 році молодий Лещенко пройшов випробувальний термін у програмі новин «Репортер» на «Новому каналі» під керівництвом Андрія Шевченка. Уже тоді його тягнуло до гострих тем. Паралельно він почав співпрацювати з інтернет-виданням «Українська правда», яке швидко стало майданчиком для незалежних розслідувань.
До 2002 року він обійняв посаду заступника головного редактора та спеціального кореспондента. В редакції панувала атмосфера пошуку фактів, які офіційні ЗМІ воліли обминати. Лещенко швидко проявив себе як людина, здатна працювати з документами, джерелами та складними схемами. Саме тут сформувався його стиль: спокійна, підкріплена фактами розповідь про те, як влада використовує ресурси держави в особистих цілях.
Журналістська одіссея: розслідування, які змінювали порядок денний
Робота в «Українській правді» з 2000 по 2014 рік перетворила Лещенка на одного з найвідоміших розслідувачів країни. Разом із Мустафою Найємом та іншими колегами він публікував матеріали, які змушували суспільство та міжнародних партнерів ставити незручні питання.
Одним із найгучніших стало розслідування «чорної бухгалтерії» Партії регіонів, оприлюднене в травні 2016 року. Документи, відомі як «амбарна книга», розкривали десятки мільйонів доларів, витрачених на політичні потреби оточення Віктора Януковича. Серед отримувачів значився американський політтехнолог Пол Манафорт — згодом засуджений у США. Лещенко не просто опублікував дані, а й передав оригінали документів українським правоохоронцям і контекстуально пов’язав їх із міжнародними розслідуваннями.
Це був не поодинокий випадок. Раніше він працював над матеріалами про Павла Лазаренка, що лягло в основу його книги «Американська сага Павла Лазаренка» (2013). У 2014 році вийшла друга книга — «Межигірський синдром», де він аналізував стиль правління Януковича крізь призму його резиденції.
Такі публікації робили більше, ніж просто інформували. Вони створювали суспільний запит на інституції, здатні боротися з системною корупцією. Лещенко отримував престижні нагороди: премію імені Олександра Кривенка, журналістську премію Східного партнерства, премію імені Герда Буцеріуса «Вільна преса Східної Європи». У 2013 році журнал «Кореспондент» включив його до списку 100 найвпливовіших людей України.
Політичний поворот: з редакції до Верховної Ради
Революція Гідності 2013–2014 років стала природним продовженням його журналістської місії. Лещенко, як і багато колег, опинився на Майдані не лише як спостерігач, а й як активний учасник інформаційного спротиву. У 2014 році його обрали народним депутатом VIII скликання за списком «Блоку Петра Порошенка» (19-те місце).
У парламенті він зосередився на антикорупційному комітеті, очолив підкомітет з міжнародного співробітництва та імплементації антикорупційного законодавства. Разом із колегами став співавтором важливих законів. Один із ключових — про державне фінансування політичних партій, ухвалений у 2015 році. Ідея була простою й радикальною: зменшити залежність партій від олігархічних донорів, запровадивши прозоре бюджетне фінансування пропорційно результатам виборів.
Він активно просував ідею антикорупційного суду та реформи виборчого законодавства. У 2016 році разом із Найємом і Світланою Заліщук вийшов із фракції БПП, пояснивши це розчаруванням у компромісах нової влади. Цей крок показав його готовність жертвувати політичним комфортом заради принципів.
Перехід від журналістики до політики рідко буває гладким — Лещенко зберіг репутацію людини, яка не боїться публічно критикувати навіть тих, з ким недавно йшов в одній команді.
Після депутатства: «Укрзалізниця» як новий фронт прозорості
У грудні 2019 року Лещенко увійшов до наглядової ради «Укрзалізниці». У січні 2020-го очолив комітет з комплаєнсу та антикорупції. Згодом став заступником голови наглядової ради. Компанія — державний монополіст, відповідальний за залізничні перевезення, критично важливі для економіки та логістики в умовах війни.
Його завдання — контроль великих контрактів (понад 2 млрд грн), протидія корупційним схемам у закупівлях та забезпечення прозорості. За роки роботи він неодноразово коментував зусилля з очищення системи: багато старих схем із пальним, рейками та енергоносіями вдалося мінімізувати. У 2025–2026 роках, попри фінансові виклики компанії (збитки в окремі роки через пошкодження інфраструктури та військові витрати), наглядова рада за його участі продовжувала затверджувати ключові рішення.
За даними відкритих декларацій та звітів, загальний дохід Лещенка від роботи в «Укрзалізниці» за кілька років склав близько 13 млн грн, при цьому місячна зарплата на посаді заступника голови в 2026 році — близько 186 тис. грн після податків. Він публічно розкривав ці цифри на засіданнях парламентських комісій, підкреслюючи, що відповідальність членів ради колективна й прописана в законі.
Радник Офісу президента та голос у публічному просторі
З березня 2022 року Лещенко працював позаштатним радником керівника Офісу президента Андрія Єрмака. Після кадрових змін наприкінці 2025 року його переназначили на аналогічну посаду. У цій ролі він продовжує брати участь в обговоренні інформаційної політики, протидії дезінформації та стратегічних питань.
Паралельно він залишається активним у медіа. Його Telegram-канал, Facebook і YouTube (понад 130 тисяч підписників) — платформи для аналізу подій, коментарів щодо «Укрзалізниці», перебігу війни та внутрішньої політики. У 2026 році він регулярно виступає з оцінками переговорів, санкційного тиску та внутрішніх процесів в Україні та Росії. Такий формат дозволяє йому зберігати зв’язок з аудиторією, яку він здобув іще в журналістські роки.
Особисте життя та суспільний резонанс
У 2017 році Сергій Лещенко одружився з відомою діджейкою Анастасією Топольською (DJ Nastia). Шлюб тривав до листопада 2022 року. Особисте життя завжди залишалося в тіні публічного — Лещенко рідко ділиться подробицями, віддаючи перевагу розмовам про справи.
Його фігура викликає полярні реакції. Для одних він — символ покоління, яке прийшло в політику з ідеалами прозорості й не зрадило їх повністю. Для інших — типовий «реформатор із системи», чиї позиції в держкомпаніях та Офісі президента викликають питання про компроміси. Скандали, пов’язані з майном чи способом життя, періодично спливають у медіа, але сам Лещенко воліє відповідати фактами та деклараціями, а не емоціями.
Вплив на українське суспільство та чому його історія важлива сьогодні
Сергій Лещенко — це не просто біографія успішного кар’єриста. Він ілюструє, як одна людина з документами та наполегливістю може запустити ланцюгову реакцію: від публікації в інтернеті до судових процесів у США та змін в українському законодавстві. Його робота в «Укрзалізниці» показує, що навіть у величезній державній машині можливі поступові зрушення, якщо є люди, готові контролювати контракти та публічно звітувати.
У 2026 році, коли Україна продовжує боротися за незалежність і реформи водночас, постаті на кшталт Лещенка нагадують: прозорість — це не розкіш, а умова виживання. Його шлях від редакції «Української правди» до наглядової ради стратегічної компанії доводить, що журналістські навички — перевірка фактів, робота з джерелами, вміння пояснювати складне — залишаються затребуваними і в політиці, і в державному управлінні.
Ті, хто тільки починає стежити за українською політикою, побачать в його історії, як народжуються запити на зміни. Ті, хто стежить давно, оцінять нюанси: ціну, яку доводиться платити за спробу змінювати систему зсередини, і наскільки стійкими виявляються інституції, створені за активної участі таких людей. Розмова про Сергія Лещенка — це розмова про те, якою ціною Україна будує свою нову реальність.
