В Антарктиді немає постійного населення і ніколи не було корінних жителів. Люди з’являються тут лише тимчасово — науковці, інженери, лікарі та технічний персонал полярних станцій. Влітку їхня кількість досягає чотирьох-п’яти тисяч, взимку падає приблизно до тисячі.
Життя на станціях підпорядковане суворому клімату, логістиці та міжнародним правилам. Антарктичний договір забороняє військову діяльність, видобуток корисних копалин і будь-які спроби створити справжні міста. Усе, що тут відбувається, — це наукові дослідження та забезпечення станцій.
Щільність населення на материку — найнижча на планеті. Навіть у піковий сезон на мільйон квадратних кілометрів припадає менше однієї людини.
Холодний вітер зі швидкістю, яка перехоплює подих, і температура, здатна за секунди перетворити відкриту шкіру на лід, — ось повсякденна реальність тих, хто працює на крижаному материку. Антарктида залишається єдиним континентом без постійних жителів, без міст, без сімей, які могли б назвати це місце домом назавжди. Тут живуть лише ті, кого привезли судна й літаки на обмежений термін.
Чому на материку немає постійного населення
Клімат Антарктиди не залишає шансів на звичайне людське життя. Середньорічна температура в центральних районах опускається нижче мінус п’ятдесяти градусів, а рекордні значення на станції «Восток» досягали мінус 89,2 °C. Майже 98 відсотків території вкрито льодом товщиною в середньому півтора кілометра. Рослинності практично немає, ґрунтів у звичному сенсі теж. Будь-яка спроба виростити їжу під відкритим небом приречена.
Логістика перетворює кожне прибуття на складну операцію. Продукти, паливо, обладнання доставляють один-два рази на рік. Взимку, коли море замерзає і літаки не можуть сісти, станція стає повністю автономною. Якщо щось ламається — лагодять власними силами. Якщо хтось серйозно хворіє — евакуація часто неможлива місяцями.
Міжнародний правовий режим також не дозволяє створювати постійні поселення. Антарктичний договір 1959 року, що набрав чинності 1961-го, оголосив материк зоною миру та науки. Він «заморозив» територіальні претензії семи країн і заборонив будь-які нові. Протокол про охорону довкілля (Мадридський протокол) прямо забороняє видобуток корисних копалин. У підсумку Антарктида залишається простором, де людина може бути лише гостем.
Скільки людей реально перебуває на континенті
Цифри коливаються залежно від сезону. За даними, які публікують національні антарктичні програми та зведення на кшталт CIA World Factbook, влітку (з жовтня по лютий-березень) на материку та прилеглих островах на південь від 60-ї паралелі працюють близько 4000–5000 осіб. Взимку залишається приблизно 1000–1100. Ще близько тисячі людей можуть перебувати на суднах у водах, що підпадають під дію договору.
Ці люди — не жителі у звичному сенсі. Вони приїжджають за контрактами на термін від кількох місяців до півтора року. Після закінчення експедиції виїжджають. Ротація постійна. Ніхто не прописується, не купує житло і не отримує «антарктичне громадянство» — такого просто не існує.
| Сезон | Орієнтовна кількість людей | Основні завдання |
|---|---|---|
| Літо (жовтень–березень) | 4000–5000 | Наукові проєкти, будівництво, постачання, туризм |
| Зима (квітень–вересень) | 1000–1100 | Підтримання станцій, безперервні спостереження, безпека |
Дані ґрунтуються на зведеннях національних програм і матеріалах wikipedia.org, а також офіційних звітах антарктичних операторів.
Найбільші станції та хто на них працює
Найбільша база — американська Мак-Мердо на острові Росса. Влітку тут можуть перебувати до 1000–1200 осіб, взимку — близько 200–250. Це справжнє невелике селище з гуртожитками, їдальнею, медпунктом, навіть кафе та спортзалом. Далі за розміром ідуть аргентинська Марамбіо, американська Амундсен-Скотт на самому Південному полюсі, чилійська Едуардо Фрей, британська Ротера та японська Сьова.
Росія підтримує п’ять цілорічних станцій: «Мирний», «Восток», «Новолазаревська», «Прогрес» і «Беллінсгаузен». На «Востоку», розташованій у найхолоднішому місці планети, взимку зазвичай залишається 13–15 осіб. На «Прогресі» колектив більший — до сотні влітку. Є й сезонні бази, які відкривають лише на теплий період.
Хто ці люди? Науковці — гляціологи, кліматологи, біологи, астрономи, геофізики. Поруч із ними — інженери, механіки, електрики, кухарі, лікарі, зв’язківці. Без технічного персоналу станція просто зупиниться. Багато хто поєднує кілька ролей: кухар може бути й пожежником, а механік — допомагати в лабораторії.
Російські станції: особливий характер
Російські експедиції мають свою давню традицію. «Мирний» відкрили ще 1956 року, «Восток» — 1957-го. Тут збирають унікальні дані про клімат минулого з льодових кернів. На «Востоку» бурили свердловину до підлідного озера, яке мільйони років було ізольоване від атмосфери. Життя на цих станціях особливо суворе: полярна ніч триває місяцями, а температура повітря взимку регулярно опускається нижче мінус 70.
Як минає повсякденне життя на станції
Розпорядок жорсткий. Підйом, сніданок, робота, обід, знову робота, вечеря, вільний час. Але вільний час взимку — поняття відносне. За вікном цілковита темрява або, навпаки, нескінченний день. Організм збивається зі звичного ритму. Багато хто відзначає проблеми зі сном і настроєм.
Їжа — це окрема історія. Свіжі овочі та фрукти закінчуються через кілька тижнів після останнього рейсу. Далі — консерви, заморозка, те, що вдалося виростити в маленьких теплицях або гідропонних установках. На деяких станціях печуть свій хліб, готують борщ чи страви національної кухні учасників експедиції. В ізоляції хороша їжа стає майже ліками.
Зв’язок із зовнішнім світом обмежений. Супутниковий інтернет є, але повільний і дорогий. Дзвінки рідним — рідкість і свято. Книги, фільми, настільні ігри, спортзали і навіть невеликі лазні допомагають зберігати психічне здоров’я. На деяких базах влаштовують концерти, спортивні змагання, святкують дні народження та національні свята всіх країн, чиї представники тут перебувають.
Полярна ніч — найважче випробування. Чотири-п’ять місяців без сонця. Організм перестає розуміти, коли спати, коли їсти. Люди, які пройшли зимівлю, часто кажуть, що після повернення ще довго звикають до звичайного чергування дня і ночі.
Народження в Антарктиді: рідкісні й політичні
За всю історію на материку народилося не менше одинадцяти дітей. Усі — наприкінці 1970-х і на початку 1980-х. Перший — Еміліо Маркос Пальма, який з’явився на світ 7 січня 1978 року на аргентинській станції «Есперанса». Його матір спеціально привезли туди на пізньому терміні вагітності. Пізніше народилися ще семеро дітей на тій самій базі та троє на чилійській станції «Едуардо Фрей».
Ці народження мали політичний підтекст. Аргентина та Чилі намагалися таким чином підкреслити свою присутність. Однак міжнародне право не дає громадянства за місцем народження в Антарктиді. Усі діти отримали громадянство батьків. Відтоді вагітностей на станціях намагаються не допускати — ризики надто високі.
Туризм і тимчасові гості
Щороку материк відвідують десятки тисяч туристів. Більшість прибуває на круїзних суднах до Антарктичного півострова. Вони висаджуються на кілька годин, фотографують пінгвінів, роблять кола навколо станцій і від’їжджають. Ніхто з них не залишається на зиму. Туризм суворо регулюється Міжнародною асоціацією антарктичних туроператорів. Правила забороняють залишати сміття, наближатися до тварин ближче певної відстані та висаджуватися в чутливих зонах.
Є й приватні експедиції, і навіть спроби одиночних переходів. Але всі вони тимчасові. Після завершення маршруту люди повертаються до цивілізації.
Що заважає створити справжні поселення
Навіть якби міжнародні угоди дозволили, технічні та економічні бар’єри величезні. Щоб підтримувати місто на тисячу осіб цілий рік, потрібні постійні поставки палива, їжі, будівельних матеріалів. Вартість одного рейсу криголама чи важкого літака вимірюється мільйонами. Енергія — переважно дизель, хоча все частіше з’являються вітрові та сонячні установки. Але взимку сонця немає, а вітер не завжди стабільний.
Психологічний чинник також не можна скидати з рахунків. Тривала ізоляція в маленькому колективі за екстремальних умов призводить до конфліктів, депресій, проблем зі здоров’ям. Відбір на зимівлю дуже жорсткий: перевіряють не лише професійні навички, а й психологічну стійкість.
У найближчому майбутньому постійних міст в Антарктиді не з’явиться. Мадридський протокол діє щонайменше до 2048 року, і продовження заборони на видобуток ресурсів виглядає ймовірним. Наукові станції працюватимуть і далі, їхня кількість навіть зростає — Китай нещодавно відкрив нову базу «Ціньлін», Росія оновлює «Восток». Але це все ті самі тимчасові форпости науки, а не домівки для сімей.
Антарктида залишається місцем, де людина живе на межі можливостей. Тут кожен день — це боротьба з холодом, вітром і власною психікою. І саме тому ті, хто провів тут зиму, повертаються з особливим поглядом на звичайне життя: тепла вода з крана, зелена трава під ногами і можливість просто вийти на вулицю без спеціального одягу починають здаватися справжнім дивом.
