Ця історія — не казка про чудо, а хроніка двох зневірених людей, які врятували одне одного. Філіпп диктував спогади, Абдель записував. Книга «Друге дихання» та документальний фільм 2003 року лягли в основу картини 2011 року, де режисери зберегли головне — відмову від жалості та право на сміх навіть в інвалідному візку.
Філіпп Поццо ді Борго народився 14 лютого 1951 року в Тунісі. Родина Поццо ді Борго вела родовід із XVI століття, а мати походила з маркізів де Вогюе. Він виріс серед замків і виноградників, навчався в найкращих школах, працював у Moët & Chandon, а згодом очолив дім шампанських вин Pommery у складі LVMH. Життя здавалося налагодженою машиною: бізнес, екстремальний спорт, дружина Беатріс, двоє прийомних дітей. Поки 23 червня 1993 року в районі Коль-де-Сезі в Савойських Альпах параплан не врізався в схил. Філіппові було 42. Він одразу зрозумів: шия зламана, руки й ноги більше не підкоряються. Три місяці коми, два роки в лікарнях. Спроба самогубства кисневою трубкою. А в травні 1996-го Беатріс померла від раку. Депресія накрила щільною пеленою.
У цей момент до його паризького особняка в VII окрузі прийшов Абдель. Молодий чоловік алжирського походження, якого в чотири роки відправили до бездітних родичів у паризьке передмістя. Виховання майже відсутнє. Дрібні крадіжки, вуличні розбірки, тюремний строк. Після звільнення співробітники служби зайнятості направили його на співбесіду до паралізованого мільйонера — просто щоб продовжувати отримувати допомогу. Абдель згодом чесно зізнавався: особняк виглядав як легка здобич. Філіпп провів майже дев’яносто співбесід. Більшість кандидатів дивилися з жалістю або страхом. Абдель дивився прямо, жартував жорстко, не намагався здаватися зручним. Філіпп обрав його.
Їхні спільні десять років нагадували божевільний роуд-муві. Абдель возив Філіппа на шаленій швидкості паризькими вулицями, провокував поліцію, влаштовував розіграші, змушував виходити з дому. «Він мій диявол-охоронець, — писав Філіпп. — Нестерпний, марнославний, грубий, непостійний, людяний. Без нього я б помер від розкладання». Абдель, зі свого боку, уперше побачив, що можна жити з гідністю навіть тоді, коли тіло відмовляє. Він став не просто доглядальником — компаньйоном, який повертав смак до життя. Разом вони подорожували, зустрічали нових людей, писали книгу. У 2003 році шляхи розійшлися майже одночасно: обоє знайшли кохання в Марокко. Філіпп одружився з Хадідже, у них народилися дві доньки. Абдель теж створив сім’ю, став батьком трьох дітей, згодом відкрив птахоферму в Алжирі.
Режисери Олів’є Накаш і Ерік Толедано побачили документальний фільм «À la vie, à la mort» і були вражені. Вони поїхали до Марокко, зустрілися з Філіппом. Той поставив жорстку умову: жодної жалості, лише комедія. «Я не хочу, щоб мою історію розповідали як драму про страждання», — повторював він. У картині 2011 року Франсуа Клюзе зіграв Філіппа, Омар Сі — Дрісса (прототипом став Абдель, але для більшої контрастності персонажа зробили сенегальцем). Фільм зібрав у Франції понад дев’ятнадцять мільйонів глядачів і став культурним феноменом. Американський ремейк «The Upside» з Браяном Кренстоном і Кевіном Гартом, індійські та аргентинські версії — усі вони виросли з однієї й тієї ж реальної дружби.
Філіпп завжди підкреслював: справжня сила — в умінні сміятися над власною безпорадністю. Він став кавалером Ордена Почесного легіону 2012 року, активно виступав проти евтаназії, доводячи, що життя в інвалідному візку може бути повноцінним. «Після аварії, якби мені запропонували піти, я б, можливо, погодився. Але погляд тих, хто піклувався про мене, переконав: гідність не зникає разом із рухливістю». До останніх днів він жив між Марокко і Нормандією, писав, спілкувався, подорожував.
Абдель у своїй книзі «Ти змінив моє життя» описав, як зустріч перевернула його. Із «колишнього в’язня» він перетворився на людину, яка вміє брати відповідальність. Їхні історії розходяться в деталях — як і має бути в живих людей. У фільмі багато чого згущено, деякі епізоди вигадані. Але суть залишилася недоторканною: двоє людей із протилежних світів знайшли одне в одному опору, якої не змогли дати ні гроші, ні соціальний статус.
Сьогодні, коли Філіппа вже немає — він пішов 1 червня 2023 року в Марракеші у віці 72 років, — історія продовжує працювати. Вона нагадує, що межі між «верхом» і «низом» суспільства часто виявляються ілюзією. Справжня близькість народжується не зі схожості, а з готовності прийняти чужий біль і чужий гумор. У паризькому особняку кінця дев’яностих двоє зневірених людей просто вирішили не здаватися. І цього виявилося достатньо, щоб змінити не лише свої життя, а й погляди мільйонів глядачів у всьому світі.
