Земля мезозойської ери була теплою безльодовиковою планетою із суперконтинентом Пангеєю, що розколювався, величезними внутрішніми морями та лісами, які сягали полюсів. Клімат залишався теплішим за сучасний на кілька градусів, рівень вуглекислого газу в атмосфері перевищував доіндустріальні значення у 2,5–4 рази, а полярні області вкривали хвойні та гінкгові гаї замість льодових щитів. Континенти повільно розходилися, утворюючи нові берегові лінії й змінюючи океанічні течії, а рослинність еволюціонувала від панування голонасінних до появи перших квіткових рослин.
Цей світ існував приблизно 186 мільйонів років — від 252 до 66 мільйонів років тому — і за цей час встиг повністю змінити вигляд планети. Сухі пустелі тріасу змінилися вологими юрськими лісами, а в крейді з’явилися величезні епіконтинентальні моря, що розрізали материки на архіпелаги. Динозаври населяли не лише тропіки, а й приполярні зони, де довгі полярні ночі змінювалися коротким, але інтенсивним літом.
Середня глобальна температура мезозою перевищувала сучасну, постійних полярних льодовиків не було, а рівень моря в окремі епохи піднімався на 100–250 метрів вище нинішнього.
Пангея: величезний материк, що почав розпадатися
На початку тріасу майже вся суша була зібрана в один гігантський суперконтинент — Пангею. Він простягався від полюса до полюса, а навколо нього плескався єдиний океан Панталасса. Внутрішні райони цього масиву лежали далеко від моря, тому там панували екстремальні сезонні перепади: спекотне сухе літо змінювалося відносно прохолодною зимою, а дощі майже не доходили до центральних рівнин. Червоні пісковики та потужні товщі евапоритів, що збереглися в геологічному літописі, досі розповідають про безкраї пустелі та солоні озера того часу.
Приблизно 200–180 мільйонів років тому Пангея почала розколюватися. Спочатку утворився рифт між майбутньою Північною Америкою, Африкою та Південною Америкою. З’явився зародок Атлантичного океану. Північна частина суперконтиненту перетворилася на Лавразію, південна — на Гондвану. До середини юри між ними вже існувала широка протока, а до кінця крейдового періоду материки набули обрисів, близьких до сучасних: Індія відокремилася й почала дрейф до Азії, Австралія та Антарктида ще довго залишалися пов’язаними, а Південна Америка й Африка остаточно розійшлися.
Розпад континентів змінив усе. З’явилися нові берегові лінії, вологе повітря почало проникати глибше вглиб суші, пустелі відступили. Водночас піднялися серединно-океанічні хребти, які витісняли воду з океанських басейнів і піднімали глобальний рівень моря. Саме тому в крейді величезні простори сучасних континентів опинилися під водою.
Клімат без льодових шапок і з м’якими полюсами
Мезозойський клімат часто називають «тепличним». Вуглекислий газ тримався на рівні 750–1200 ppm (проти приблизно 280 ppm у доіндустріальну епоху), що створювало потужний парниковий ефект. Середня температура поверхні Землі коливалася в межах 21–27 °C. Екваторіальні райони прогрівалися до 25–30 °C, а полярні області залишалися достатньо теплими для існування лісів.
Сезонні контрасти були слабшими, ніж сьогодні. У тріасі внутрішні райони Пангеї переживали сильні перепади, але з розпадом суперконтиненту та зростанням площі морів клімат ставав рівномірнішим. У юрі та особливо в крейді теплі океанічні течії доходили майже до полюсів, пом’якшуючи зими. Лише наприкінці крейдового періоду, близько 70 мільйонів років тому, на полюсах з’явилися перші невеликі льодові шапки, а температури взимку у високих широтах могли опускатися нижче −10 °C.
Вологість також змінювалася. Перша половина мезозою була відносно сухою, друга — значно вологішою. У карнійському віці тріасу відбувся знаменитий «карнійський плювіальний епізод» — період посилених дощів, який на кілька мільйонів років змінив ландшафти і, можливо, прискорив еволюцію динозаврів.
Температурні пояси мезозою
- Екваторіальний пояс — постійно теплий і вологий, з температурами +25…+30 °C.
- Субтропічний пояс простягався до 45–50° північної широти й відзначався сезонними дощами.
- Бореальні та приполярні зони залишалися помірно теплими, без постійних льодів, але з вираженою полярною ніччю.
Такий розподіл тепла дозволяв лісам рости навіть в Антарктиді та на території сучасної Арктики.
Рослинний покрив: ліси, що не знали трав
Земля мезозою була зеленою, але зовсім не так, як сьогодні. Трав у сучасному розумінні практично не існувало до самого кінця крейдового періоду. Замість звичних луків і степів під ногами хрустіли папороті, хвощі та саговники. Панували голонасінні: хвойні (араукарії, подокарпи), саговникові, беннетитові та гінкгові.
У тріасі домінували саговникові та насінні папороті. У юрі з’явилися справжні ліси з високих хвойних, що нагадували сучасні араукарієві гаї Чилі чи Нової Зеландії. До середини крейди на сцену вийшли квіткові рослини. Вони швидко завоювали простір завдяки ефективнішому запиленню та захисту насіння. До кінця крейдового періоду квіткові вже становили помітну частину лісів, хоча хвойні та папороті все ще займали величезні площі.
Ландшафти часто виглядали відкритими. Між групами високих дерев простягалися простори, вкриті низькими папоротями та саговниками — свого роду «папоротеві савани». У річкових долинах росли густі зарості деревоподібних папоротей, а на підвищеннях — світлі хвойні ліси.
Полярні ліси мезозою витримували по чотири місяці повної темряви кожну зиму і при цьому залишалися зеленими більшу частину року.
Полярні ліси: зелена Антарктида та Арктика
Одна з найдивовижніших відмінностей мезозойської Землі — ліси на полюсах. У Західній Антарктиді знайдено скам’янілі стовбури, листя та кореневі системи подокарпів, араукарій і гінкго. Підлісок становили папороті та саговники. Ці ліси переживали довгу полярну ніч, але завдяки м’якому клімату та високому вмісту вуглекислого газу дерева встигали накопичувати біомасу за коротке полярне літо.
Подібні угруповання існували й у Північній півкулі. Динозаври — зокрема невеликі орнітоподи на кшталт Leaellynasaura — жили в цих лісах цілий рік. Вони пристосувалися до сезонних змін освітленості і, можливо, мали збільшені очі чи інші адаптації для життя в напівтемряві.
Антарктида в ті часи не була ізольованим континентом. Вона з’єднувалася з Австралією, Південною Америкою та Індією, утворюючи величезну південну сушу, вкриту зеленим килимом.
Моря, що розрізали материки
Рівень Світового океану в мезозої був значно вищим за сучасний. У ранній крейді він перевищував сьогоднішній приблизно на 100–200 метрів, а в пізній крейді — на 200–250 метрів. Причиною стали активний спрединг серединно-океанічних хребтів та відсутність великих льодовикових щитів.
У результаті величезні території сучасних континентів перетворилися на мілководні епіконтинентальні моря. Найвідоміше з них — Західне внутрішнє море Північної Америки. Воно простягнулося більш ніж на 3000 кілометрів з півночі на південь, сягаючи місцями майже 1000 кілометрів завширшки та глибини близько 760 метрів. Це море розділило Північну Америку на два великі острови й створило найбагатші морські екосистеми з мозазаврами, плезіозаврами та амонітами.
Аналогічні моря існували в Європі, Азії та на території сучасної Росії. Крейдові відклади — саме ті білі скелі, що дали назву періоду — утворилися в цих теплих мілководдях зі скелетів крихітних планктонних організмів.
| Період | Приблизний рівень моря | Ключові особливості ландшафту |
|---|---|---|
| Тріас | Близький до сучасного або трохи нижчий | Величезні пустелі всередині Пангеї, червоні пісковики |
| Юра | Поступове підняття до +100–140 м | Зростання вологості, розширення лісів, початок формування Атлантики |
| Крейда | +100–250 м | Величезні внутрішні моря, полярні ліси, поява квіткових |
Дані узагальнено за матеріалами геологічних реконструкцій і публікаціями в наукових журналах, зокрема дослідженнями рівня моря та палеогеографії.
Атмосфера та освітлення
Повітря мезозою містило більше вуглекислого газу і, за більшістю моделей, трохи менше кисню, ніж сьогодні (особливо в тріасі та юрі). Кисень поступово підвищувався до кінця крейди, наближаючись до сучасних значень. Висока концентрація CO₂ посилювала парниковий ефект і водночас стимулювала фотосинтез — рослини росли швидше й пишніше.
Небо виглядало майже так само, як зараз, але атмосфера могла бути більш каламутною через активну вулканічну діяльність, особливо в періоди великих вивержень, пов’язаних із розпадом континентів. Вулкани Деканського плато наприкінці крейди викидали величезні обсяги газів, тимчасово змінюючи клімат.
День і ніч змінювалися з тією ж швидкістю, що й сьогодні. Нахил осі Землі залишався близьким до сучасного, тому полярні області переживали справжню полярну ніч і полярний день.
Як змінювалася Земля від тріасу до крейди
Тріас розпочався після найбільшого вимирання в історії планети. Суша була пустельною, клімат сухим, рослинність рідкісною. Динозаври лише починали завойовувати простір. До кінця періоду з’явилися перші справжні ліси з хвойних і саговників.
Юрський період став часом розквіту. Пангея активно розколювалася, вологість зростала, ліси ставали густішими й вищими. Саме тоді жили найбільші зауроподи, яким потрібна була величезна кількість рослинної їжі. Клімат був теплим і відносно стабільним.
Крейдовий період приніс максимальну трансгресію морів, появу квіткових рослин і подальше дроблення континентів. До його кінця Земля вже виглядала майже сучасною за розташуванням материків, але все ще залишалася значно теплішою та «вологішою». Лише в найостанніші мільйони років крейди з’явилися перші ознаки похолодання та невеликі полярні льоди.
Земля часів динозаврів була динамічною, яскравою і зовсім не схожою на застиглу декорацію з фільмів. Вона постійно змінювалася — континенти розповзалися, моря наступали й відступали, ліси змінювали свій вигляд, а атмосфера тримала планету в стані довгої теплої «теплиці». Саме цей світ став домівкою для істот, які панували на суші майже 160 мільйонів років.
