Найкращі французькі комедії останніх років: гід

Французький зал знову сміється на повний голос. Після пандемійної паузи місцеві комедії повернули собі касу: у 2024 році фільм коміка Artus «Un p'tit truc en plus» обігнав голлівудські блокбастери, а поруч із ним у прокаті сусідили сирна драмедія з Юри, чорний фарс Франка Дюбоска та абсурд Квентена Дюп’є. Найкращі французькі комедії останніх років — це не один «фірмовий» рецепт, а ціла вітрина смаків: від сімейного балагану до комедії, яка тихо щипає за серце.

Новачкам вистачить двох-трьох хітів, щоб зрозуміти, чим галльський гумор відрізняється від американського стендапу та британського сарказму. Він любить соціальні незручності, сімейні зіткнення та персонажів, які не герої, а сусіди з третього поверху. Досвідченому глядачеві є куди копати глибше: авторські експерименти, каннські відкриття та акторські ансамблі, де жарт тримається на інтонації, а не на панчлайні.

Нижче — живий маршрут картинами 2020–2026 років: що збирало мільйони квитків, що забирало «Сезари», куди дивитися, якщо хочеться легкого вечора, і куди — якщо потрібен сміх із гірчинкою. Я спираюся на прокат, фестивалі та власні сеанси, а не на запорошені списки «на всі часи», де досі кочують стрічки десятирічної давнини.

Вечір п’ятниці в паризькому кварталі пахне попкорном і мокрим асфальтом. На афіші — не супергерой у латексі, а батько із сином, які ховаються в таборі для молодих людей з інвалідністю, або диригент, який раптом дізнається, що в нього є брат-тромбоніст зі шкільної їдальні. Така афіша і є сьогоднішній французький комічний пейзаж: побутовий, теплий, місцями уїдливий і напрочуд касовий.

За моїм досвідом перегляду французьких новинок у залі й удома за останні роки, помилка одна й та сама. Люди шукають «ще один “1+1”» і розчаровуються, бо епоха великих соціальних мелодрам із жартами не зникла, але поруч виросла інша школа. Вона коротша, зліша, іноді абсурдніша і значно охочіше сміється над самим кіно. Тому гід нижче ділить потік не за рейтингом «хто смішніший», а за тим, який вечір ви хочете собі влаштувати.

Чому французький гумор знову заповнив зали

У 2024 році французькі фільми зайняли 44,4% національного прокату — один із найкращих показників за п’ятнадцять років. Сумарно зали країни продали понад 181 мільйон квитків. На вершині опинилися не лише костюмовані пригоди, а й комедія з акторами-непрофесіоналами. Це важливий культурний жест: глядач втомився від глянцю і пішов туди, де жарт звучить як розмова за сімейним столом.

Галльська комедія завжди жила на стику водевілю та соціальної спостережливості. Зараз цей стик став ширшим. З одного боку — франшизи на кшталт «Les Tuche» і машини сміху Філіпа Лашо. З іншого — камерні речі Луї Гарреля та Квентена Дюп’є, які Канни запускають як вітрину «розумного» сміху. Між ними вмістилася тепла хвиля: оркестри, сироварні, провінційні духові та герої, яких раніше камера оминала стороною.

Головний секрет нинішнього буму простий: французька комедія перестала соромитися доброти, але не розгубила отрути. Вона може обійняти і вкусити в одному кадрі.

Ще один двигун — акторська школа. Кловіс Корніяк, Жан Дюжарден, Лора Каламі, Рафаель Кенар, Бенжамен Лаверн працюють у широкому діапазоні: від фарсу до майже документальної інтонації. Коли такий актор зустрічає режисера, який не боїться довгої паузи, виходить сміх, що залишається в пам’яті довше, ніж мем із трейлера.

Касові хіти: від феномену Artus до «Тюшів»

Травень 2024-го у Франції запам’ятають за одним прізвищем. Комік Artus випустив дебют «Un p'tit truc en plus» («Ще одна дрібниця») — історію батька і сина, які, рятуючись від поліції, видають себе за вихователя та постояльця літнього табору для молодих дорослих із ментальними особливостями. У ролі батька — Кловіс Корніяк, у ролях хлопців із табору — непрофесійні актори. За підсумками року стрічка зібрала 10,31 мільйона квитків і пізніше перетнула 10,8 мільйона, ставши найкасовішим французьким фільмом 2024-го та одним із найбільших дебютів в історії місцевого прокату.

Картина ходить тонким льодом: кримінальний фарс плюс тема інвалідності. У Artus вийшло не тому, що він «сміливий», а тому, що гумор росте з характерів, а не з насмішки. Постояльці табору смішніші й людяніші за біглих героїв. Глядач сміється з ними, а не над ними — і саме це, на мою думку, пояснює черги в касах краще за будь-яку рекламну кампанію.

Поруч із цим сюрпризом працювала звична індустрія народних комедій. «Cocorico» Жульєна Ерве з Крістіаном Клав’є та Дідьє Бурдоном (близько 1,9 млн квитків) вибухає сімейну вечерю тестами ДНК: аристократи Був’є-Соваж зустрічають скромних Мартен, і генеалогічне дерево раптом пускає зовсім непристойні гілки. «Chasse gardée» з Жераром Ланвеном і Кадом Мерадом (теж близько 1,9 млн) переносить війну характерів на мисливські угіддя. «Maison de retraite 2» продовжує лінію Кевіна Адамса про будинок для літніх — грубувато, зате зрозуміло бабусі, онукові й тому, хто просто хоче вимкнути мозок на півтори години.

Окрема імперія — «банда Фіфі». Філіп Лашо з «Alibi.com 2» (2023) знову продає послугу ідеального алібі: брехня як національний спорт, погоні, перевдягання, темп, від якого втомлюєшся із задоволенням. Продовження зібрало близько чотирьох мільйонів глядачів і довело, що французький популярний фарс після ковіду живий. Поруч стоять «Super-héros malgré lui» (2021), де Лашо грає невдаху в костюмі «Бедмена», і комедії Тарека Будалі на кшталт «3 jours max» — чистий атракціон, цукрова вата кінематографа.

У 2025-му народну естафету прийняв «God Save the Tuche», п’ятий захід франшизи про сім’ю з провінції, яка вже встигла пожити у «Версалі» і тепер приміряє британський лиск. Близько 2,95 мільйона квитків — найкращий французький результат року на тлі загального спаду відвідуваності. «Тюші» смішні тим, хто приймає їхні правила: карикатура, акцент, соціальний сором як двигун ґеґу. Це не вишуканість. Це сільський ярмарок, і ярмарок як і раніше годує зали.

Зведена картина прокату виглядає так. Цифри за 2024 рік — з підсумків національного центру кіно CNC та галузевих зведень Variety; за 2025-й — з річних звітів французького бокс-офісу.

Джерела касових даних: CNC (cnc.fr), Variety (variety.com). Рейтинги глядачів на IMDb у народних хітів часто скромніші за касу — 5,9 у «Cocorico» проти 6,9 у картини Artus, — і це нормально. Французький масовий гумор вимірюється не середнім балом інтернет-голосувалок, а тим, чи йде зал, переказуючи репліки.

Комедії з серцем: оркестр, сир і сімейні таємниці

Якщо касовий фарс — це гучний сміх, то «En fanfare» Емманюеля Курколя — сміх, який спочатку соромиться. Відомий диригент Тібо (Бенжамен Лаверн) дізнається, що в нього є брат Жіммі (П’єр Лоттен): працівник шкільної їдальні і тромбоніст аматорського духового оркестру на півночі Франції. Світи зіштовхуються — фрак і спецодяг, Берлінська філармонія і репетиційний підвал із пивом після маршу. IMDb тримає картину близько 7,4, а сім номінацій на «Сезар»-2025 показали, що академія теж розчула цю мелодію.

Сила стрічки — у музиці як соціальному ліфті й водночас як пастці снобізму. Тібо чує фальш у нотах брата і не чує фальші у власному житті. Жіммі, навпаки, фальшивить технічно і співає душею. У нашій практиці кіноклубу саме ця картина примиряла тих, хто «не дивиться комедії»: до фіналу навіть скептики сидять тихо, бо жарт уже невіддільний від сорому, гордості й сімейного мовчання.

«Vingt dieux» («Свята корова», 2024) Луїз Курвуазьє працює ще ближче до землі. Вісімнадцятирічний Тотон із Юри після загибелі батька залишається з молодшою сестрою і вирішує виграти конкурс сиру коміте. Прем’єра в каннській програмі «Особливий погляд», «Сезар» за найкращий дебют і найкращу жіночу роль-відкриття для Майвен Бартелемі. Це комедія дорослішання, де жарти пахнуть гноєм, пивом і підвалом сироварні. Франція тут не листівка, а робочий день.

Обидві картини продовжують лінію, яку наприкінці десятых задали «Hors normes» («Особливі») Накаша і Толедано: гумор як спосіб говорити про тих, кого велике кіно зазвичай ховає в статистику. Різниця в тому, що нинішні режисери менше читають лекцію. Вони дають героєві справу — оркестр, сир, табір — і дозволяють сміху народитися з праці, а не з гасла.

Для новачка цей шар важливіший, ніж здається. Саме тут французька комедія показує свій характер: вона не зобов’язана бути «легкою». Вона може бути теплою і все одно залишати післясмак, ніби ви побули в чужій сім’ї довше, ніж планували.

Чорний гумор і абсурд: Дюп’є, Дюпонтель, Дюбоск

Квентен Дюп’є за першу половину двадцятих розгорнув власну республіку дивацтва. «Mandibules» (2020) — двоє простаків знаходять гігантську муху і вирішують дресирувати її заради грошей, суміш «Інопланетянина» і «Тупих і ще тупіших», як сам автор колись описав задум. «Yannick» (2023, 67 хвилин, близько 7,0 на IMDb) ще уїдливіший: нічний сторож Рафаеля Кенара встає посеред провальної вистави «Рогань» і переписує вечір силою глядацького невдоволення. Це комедія про владу залу над сценою, знята з хірургічною точністю.

«Le Deuxième acte» («Другий акт», 2024) відкривав Каннський фестиваль поза конкурсом — рідкісна честь для чистої комедії. Леа Сейду, Венсан Лендон, Луї Гаррель і знову Кенар грають акторів усередині розваленого знімального дня. Дюп’є знущається з кіноіндустрії, штучного інтелекту і самого ритуалу «серйозного мистецтва». У прокаті стрічка взяла близько півмільйона квитків: для авторського абсурду це перемога, для масового глядача — іспит на почуття гумору.

Альбер Дюпонтель у «Adieu les cons» («Прощайте, дурні», 2020) пішов іншою дорогою — бароковою, злою і сентиментальною водночас. Жінка з тяжким діагнозом шукає втрачену дитину в компанії вигорілого чиновника і сліпого архіваріуса. Шість «Сезарів», зокрема найкращий фільм і найкращу режисуру 2021 року. IMDb тримає 6,7, що для Дюпонтеля звично: академіки люблять його запекліше за інтернет-натовп. Зате той, хто піде на гачок, отримує комедію-гротеск у дусі старого французького коміксу, тільки з болем XXI століття.

Якщо народний фарс гладить глядача по плечу, Дюп’є і Дюпонтель перевіряють, чи не надто ви зручно сидите. Це теж Франція — тільки її нічна зміна.

Франк Дюбоск, якого роками записували в «просто коміки», у 2025-му відповів чорною притчею «Un ours dans le Jura». Втомлена пара Мішель і Каті ледве розмовляє, доки випадок на гірській дорозі (ведмідь, гальма, два тіла і валіза грошей) не перетворює побут на кримінальний фарс. У ролях — сам Дюбоск, Лора Каламі, Жозефін де Мо і Бенуа Пульворд. Близько півтора мільйона квитків і «Сезар»-2026 за найкращий оригінальний сценарій. Жарт тут гіркий, майже як у братів Коенів, тільки замість Техасу — ялинові схили Юри і французький сором за жадібність.

Шпигуни, лицарі й супергерої мимоволі

Жан Дюжарден у третьому фільмі про агента OSS 117 — «Alerte rouge en Afrique noire» (2021, режисер Ніколя Бедос) — знову грає шпигуна, у якого чарівність обернено пропорційна інтелекту. Дія перенесена в 1981 рік, пародія зміщується від колоніальних 1950-х до пізньої холодної війни. Канни закривали фестиваль саме цією стрічкою: жест поваги до традиції, яку Дюжарден і Мішель Азанавічус почали ще в середині нульових. Жарти жорсткіші, ніж у перших частинах, і частина залу морщиться — політична некоректність героя тут і є матеріал комедії, а не випадковий бонус.

«Kaamelott: Premier volet» Александра Астьє (2021) — інший культ. Серіал про короля Артура, знятий як домашній лицарський ситком, виріс у двогодинне кіно з бюджетом близько 16 мільйонів доларів і фіналом у французькій касі близько 2,7 мільйона квитків. Для новачка поріг входу високий: репліки сидять у пам’яті цілого покоління. Для фаната це побачення з юністю. Друга частина, що вийшла пізніше, уже не повторила вибуху, і в цьому теж урок франшиз — культ не завжди масштабується.

Жанр «звичайна людина в неможливому костюмі» французи люблять не менше американців, тільки соромлять героя сильніше. Лашо в плащі «Бедмена», Будалі в ролі поліцейського на драйві, Омар Сі в сімейних канікулах на кшталт «Family Pack» (2024) — усе це ярмаркові атракціони. Їх не потрібно виправдовувати перед сінефілом. Потрібно розуміти, навіщо ви їх вмикаєте: не заради цитати в статті, а заради суботи, коли мозок просить дурості високого професіоналізму.

Вишуканий сміх: «Невинний» Луї Гарреля

«L'Innocent» (2022) — комедія пограбування, яку Гаррель зняв і зіграв сам. Мати героя, викладачка театру в тюрмі, збирається заміж за ув’язненого (Рошді Зем). Син панікує, найкраща подруга (Ноемі Мерлан) втягується в стеження, і сімейний фарс непомітно стає капером. На IMDb скромні 6,6, у американської преси — майже абсолютний Tomatometer. Різниця характерна: французи оцінюють своїх суворіше, ніж іноземні критики, яким сам факт «легкого французького» вже здається перемогою.

Дивитися Гарреля варто заради ритму. Діалоги стрибають, як м’яч на парижанці, сцена в ресторані одна варта половини стрічки, а романтика не приклеєна зверху, а росте з паніки. Якщо «Тюші» — це комікс, то «Невинний» — новела. Після неї добре ставити Дюп’є: ви вже налаштовані на акторську гру, а не на сирену погоні.

Поруч на цій полиці лежать камерні речі на кшталт «Énorme» Софі Летурнер із Джонатаном Коеном — дивна комедія вагітності, яка ділить зал навпіл. Коен загалом став королем незручності двадцятих: де інші шукають симпатію, він шукає піт на лобі. Любити його необов’язково. Знати, що така нота в оркестрі є, корисно, інакше картина французького гумору вийде надто круасанною.

Як обрати фільм під настрій

У нашій практиці підбору вечірніх сеансів для змішаної компанії працює проста сітка. Спочатку вирішуєте, чи потрібен вам спільний сміх залу чи особистий, майже інтимний. Потім — чи готові ви до теми інвалідності, смерті, жадібності, расизму персонажа-ідіота. Французька комедія останніх років рідко буває стерильною. Вона ввічлива за формою і колюча за змістом.

• Вечір із батьками і підлітками. «Un p'tit truc en plus» — перший і майже безпрограшний хід: тепло, зрозумілий сюжет, жарти, які не потребують знання паризьких кабінетів. Запасний варіант — «En fanfare», якщо компанія спокійно переносить сльози у фіналі.
• Лише дорослі і вино. «Un ours dans le Jura» або «Adieu les cons». Сміх буде, але з металевим присмаком. Після сеансу розмова сама собою з’їде до грошей, сім’ї і того, на що ви здатні в гіпотетичній Юрі.
• Сінефільський апетит. Зв’язка «Yannick» + «Le Deuxième acte». Коротко, зло, про театр і кіно як соціальний ритуал. Кенар в обох речах — рідкісний випадок коміка, якого хочеться цитувати і побоюватися.
• Ностальгія за серіалом і мемами. «Kaamelott» — тільки якщо ви вже всередині всесвіту Астьє. Інакше краще OSS 117: пародія зчитується навіть без досьє по Бонду.
• Чисто вимкнути голову. «Alibi.com 2», «God Save the Tuche», «Cocorico». Це не соромно. Це ремесло, відточене десятиліттями французького популярного кіно, і воно чесно робить свою роботу.

Після такого списку зазвичай хочеться порівняльну карту — не «найкращі / найгірші», а «куди я потраплю через десять хвилин після заставки».

Окремий порада щодо мови. Французький гумор наполовину живе в тембрі. Субтитри кращі за дубляж, особливо у Дюп’є і Гарреля: там панчлайн часто сидить у півтоні, який перекладач голосу згладжує. Народні фарси Лашо переносять дубляж спокійніше — там працює тіло і монтаж. Якщо вчите мову, починайте з «En fanfare»: мова виразна, емоція читається навіть при дірявому словнику, а духовий оркестр підкаже сенс раніше субтитру.

Де дивитися у 2026 році і як не промахнутися

Домашня карта така. Касові хіти на кшталт картини Artus досить швидко добираються до ефірних каналів — у Франції це M6 та подібні вікна, у україномовного глядача — великі онлайн-кінотеатри з європейською полицею. Авторський шар (Дюп’є, Курвуазьє, Гаррель) частіше осідає на фестивальних платформах, у каталогах Canal+ і в прокатних «вікнах» артхаусних мереж. «Un ours dans le Jura» після «Сезара» пішов у широкий стримінг, і це хороший вхід у чорний гумор без каннського снобізму.

На що дивитися найближчими місяцями. Французька комедія не зупинилася на 2025-му: у роботі продовження народних франшиз, нові тексти Дюп’є виходять із щільністю, якій позаздрить серіальна письменницька кімната, а провінційні дебюти після «Vingt dieux» отримали кредит довіри прокатників. Має сенс стежити не за гучними іменами Голлівуду у французькому кадрі, а за першими фільмами, які Канни ставлять в «Особливий погляд»: останні роки саме звідти вилазить сміх, який через сезон підхоплює велика каса.

Короткий фільтр перед кнопкою «play»: якщо в трейлері лише падіння і крик — це ярмарок. Якщо в трейлері пауза, погляд і одна точна репліка — це та Франція, заради якої варто залишитися до титрів.

Я повертаюся до цих стрічок не тому, що вони «корисні», а тому що вони по-різному налаштовують слух. Після Artus починаєш м’якше дивитися на незручність у реальному житті. Після Дюбоска — підозріліше ставитися до раптових грошей. Після Курколя хочеться живої музики, а не плейлиста. Ось це, мабуть, і є робоче визначення хорошої комедії: вона змінює ходу на кілька днів. Французи останніми роками роблять таких картин на диво багато — залишилося лише обрати, яким кроком ви хочете вийти із залу.