План захоплення України в лютому 2022 року будувався на розрахунку блискавичного політичного та військового успіху: за лічені дні чи тижні вивести з ладу українські збройні сили, встановити контроль над столицею та примусити Київ до капітуляції на російських умовах. Замість цього операція перетворилася на затяжний конфлікт, який до 2026 року все ще визначає життя мільйонів людей, перекроює європейську безпеку та впливає на глобальну економіку.
Стратегія спиралася на кілька ключових припущень: слабкість української державності, швидкий колапс опору після удару по центрах ухвалення рішень, обмежене втручання Заходу та здатність російських військ діяти з високою швидкістю й точністю. Реальність виявилася іншою. Українське суспільство продемонструвало несподівану згуртованість, західна допомога матеріалізувалася швидше й масштабніше, ніж очікувалося, а російські сили зіткнулися з серйозними проблемами в логістиці, командуванні та мотивації. У результаті початковий задум провалився вже в перші тижні, а цілі операції поступово трансформувалися від амбітного «вирішення питання» до контролю над окремими регіонами та позиційної війни на виснаження.
Сьогодні, понад чотири роки по тому, наслідки цього плану відчуваються в зруйнованих містах, мільйонах переміщених людей, санкційному тиску на Росію та перегляді оборонної політики багатьма країнами Європи. Розуміння, як замислювалася і чому не спрацювала ця стратегія, допомагає краще усвідомити природу сучасних конфліктів і ціну, яку платять усі залучені сторони.
Передісторія та формування задуму
Напруга між Росією та Україною наростала роками. Після подій 2014 року, коли Крим увійшов до складу Росії, а на сході України розпочався збройний конфлікт за участі проросійських формувань, Москва неодноразово заявляла про «захист російськомовного населення» та «недопустимість розширення НАТО». До кінця 2021 року російські війська провели масштабні навчання та зосередження біля кордонів, що спричинило тривогу в Києві та західних столицях.
Російське керівництво, судячи з публічних заяв і подальших дій, розраховувало на поєднання військового тиску та політичного шантажу. Офіційно йшлося про необхідність «демілітаризації» та «денацифікації» України, захист Донецької та Луганської народних республік, а також запобігання перетворенню України на плацдарм для НАТО. Аналітики та західні розвідки інтерпретували ці формулювання ширше: як прагнення встановити контроль над усією або значною частиною України, змінити керівництво в Києві та повернути країну в сферу російського впливу.
План розроблявся в умовах, коли багато спостерігачів, включно з частиною західних експертів, вважали українську армію недостатньо підготовленою до відбиття повномасштабного удару. Російська сторона, ймовірно, вважала, що поєднання ракетних ударів по військовій інфраструктурі, швидких наземних рейдів та інформаційно-психологічного впливу призведе до швидкого падіння опору. Терміни називалися різні — від кількох днів до двох тижнів для досягнення ключових політичних цілей.
Архітектура наступу: чотири основні напрямки
Задум передбачав одночасний тиск за кількома осями, щоб розтягнути українські сили та не дати їм зосередитися на одній ділянці. Головним вважався північний напрямок — з Білорусі через Чорнобильську зону та Прип’ять на Київ. Тут планувалося не лише оточити столицю, а й створити умови для політичного рішення: заблокувати місто, порушити управління країною та примусити керівництво до переговорів на невигідних умовах.
Північно-східний напрямок (на Харків, Суми та Конотоп) мав відволікти резерви та забезпечити прикриття з флангу. Південний — з Криму — націлювався на створення сухопутного коридору до вже контрольованих територій, захоплення Херсона та вихід до Дніпра, щоб відрізати Україну від Чорного моря та забезпечити постачання угруповання. Східний напрямок уздовж лінії зіткнення на Донбасі мав розвивати наступ на Маріуполь, Волноваху та далі, завершуючи «визволення» регіону.
У таблиці нижче показано, як ці напрямки виглядали в задумі та що сталося на практиці.
| Напрямок | Запланований результат | Фактичний розвиток | Ключові наслідки |
|---|---|---|---|
| Північ (на Київ) | Оточення та блокада столиці за 72 години, зміна керівництва | Просування до передмість, але зупинка та відхід у квітні 2022 | Крах розрахунку на швидку перемогу, величезні втрати техніки |
| Північний схід (Харків, Суми) | Швидке захоплення або ізоляція великих міст | Запеклі бої, українська оборона утримала Харків | Відволікання сил, невдача в створенні буфера |
| Південь (з Криму) | Захоплення Херсона, створення коридору до Криму | Взяття Херсона в березні, втрата правобережжя в листопаді 2022 | Тимчасовий успіх, але стратегічна вразливість |
| Схід (Донбас) | Повний контроль над регіоном, вихід до адміністративних кордонів | Повільне просування, важкі бої за Маріуполь і пізніше за Бахмут | Перехід до позиційної війни, величезні втрати з обох боків |
Провал північного удару та відхід від Києва
Саме північний напрямок ніс головне навантаження задуму. Російські колони рухалися кількома маршрутами, прагнучи швидко вийти до столиці та створити умови для «спеціальної операції» всередині міста. Однак уже в перші дні виявилися проблеми: українські сили активно використовували протитанкові засоби, завдавали ударів по тилових колонах, а цивільне населення в передмістях чинило опір і допомагало оборонцям.
До середини березня стало зрозуміло, що швидке захоплення Києва неможливе. Російські війська загрузли в боях за передмістя, зазнали помітних втрат у техніці та особовому складі, а постачання передових частин виявилося ненадійним. Наприкінці березня — на початку квітня відбувся організований відхід на вихідні позиції. Це рішення означало визнання того, що початковий розрахунок на блискавичну перемогу не виправдався.
Відхід з півночі дозволив українським силам звільнити Київську, Чернігівську та Сумську області, а також провести успішні контратаки в інших районах. Психологічний ефект був величезним: те, що багато хто вважав неминучою швидкою поразкою України, обернулося демонстрацією стійкості.
Успіхи та обмеження на інших напрямках
На півдні російським частинам вдалося захопити Херсон і значну частину Херсонської області, а також створити сухопутний коридор до Криму. Це був найбільш помітний територіальний успіх першого етапу. Однак подальше просування на Миколаїв і Одесу зупинилося. Українські сили змогли утримати ключові рубежі, а пізніше, використовуючи удари по мостах і логістиці, змусили російське угруповання залишити правобережжя Дніпра в листопаді 2022 року.
На сході бої набули затяжного характеру. Маріуполь було заблоковано та взято після багатомісячних боїв, але це вимагало відволікання значних сил і ресурсів. Спроби швидких проривів на Донбасі часто завершувалися важкими втратами, особливо під час спроб форсування річок чи лобових штурмів укріплених позицій. До літа 2022 року стало очевидним, що війна переходить у фазу взаємного виснаження.
Чому початковий задум не спрацював
Головних причин кілька. По-перше, недооцінка української волі до опору та здатності армії адаптуватися. По-друге, проблеми з логістикою та управлінням великими угрупованнями на великій відстані. По-третє, ефективна західна допомога — розвіддані, протитанкові та зенітні системи, а пізніше важке озброєння та навчання. По-четверте, відсутність очікуваної підтримки всередині України: замість масового переходу на бік наступаючих сил відбулася консолідація суспільства навколо ідеї захисту незалежності.
Ці чинники в сукупності зробили неможливим досягнення цілей у заплановані терміни. Замість швидкої «спеціальної військової операції» Росія отримала затяжний конфлікт високої інтенсивності.
Еволюція цілей та перехід до війни на виснаження
Після невдачі під Києвом офіційна риторика та практичні завдання поступово змінювалися. Акцент змістився на «захист» уже контрольованих територій, завершення операцій на Донбасі та створення «сухопутного коридору» до Криму. У вересні 2022 року провели референдуми та проголосили анексію чотирьох регіонів, хоча реальний контроль над ними залишався неповним.
До 2023–2026 років російська стратегія дедалі більше нагадувала класичну війну на виснаження: повільне просування на окремих ділянках Донбасу, спроби створити буферні зони біля північних кордонів, удари по українській інфраструктурі та економіці. Українська сторона, своєю чергою, розвивала можливості дальнобійних ударів і дронових операцій, завдаючи чутливих ударів по тилових об’єктах противника.
За оцінками Інституту вивчення війни, до середини 2026 року російські війська продовжували вести наступальні дії переважно в Донецькій області, досягаючи обмежених територіальних успіхів ціною значних втрат, але без проривів оперативного рівня.
Наслідки для людей та регіонів
Війна, що розпочалася за цим планом, призвела до найбільшої гуманітарної кризи в Європі з часів Другої світової. Мільйони українців стали біженцями або внутрішньо переміщеними особами. Міста на сході та півдні зазнали величезних руйнувань. Економіка України понесла колосальні збитки, хоча й продемонструвала дивовижну стійкість завдяки допомозі партнерів.
Для Росії наслідки виразилися в санкційному тиску, ізоляції частини еліт, перебудові економіки на військові рейки та значних людських втратах. Глобально конфлікт прискорив зростання цін на енергоносії та продовольство, посилив поляризацію в міжнародних відносинах і підштовхнув багато країн до збільшення військових витрат та перегляду енергетичної політики.
Ситуація на 2026 рік та стійкі уроки
Станом на липень 2026 року лінія фронту залишається відносно стабільною з невеликими змінами на користь російської сторони на окремих ділянках сходу. Заявлені цілі — контроль над повними територіями Донецької та Луганської областей, а також утримання анексованих регіонів — досягаються вкрай повільно. Спроби розширити зону впливу на інші області поки не приносять швидких результатів.
Головний урок, який можна винести з історії цього плану, — небезпека недооцінки противника та переоцінки власних можливостей у сучасних умовах. Швидкі перемоги в епоху національних держав, розвинених комунікацій і глобальних зв’язків виявилися ілюзією. Конфлікт продемонстрував, наскільки дорого обходиться навіть часткова реалізація амбітних територіальних задумів і як важко потім повертатися до вихідних позицій.
Розмова про цей план триває, оскільки його наслідки досі формують порядок денний для всієї Європи та не тільки. Розуміння, де саме розрахунки розійшлися з реальністю, залишається важливим для аналізу будь-яких майбутніх криз подібного масштабу.
