Тисячі людей щомісяця вводять у пошук «ван гог крик» і щиро дивуються, коли з’ясовується, що такої картини в голландського майстра ніколи не було. Натомість існує «Крик» Едварда Мунка — робота, яка давно стала візуальним символом тривоги всього XX і XXI століття. Плутанина виникла з подібної сили емоцій, із спільної атмосфери кінця XIX століття і з того, як обидва художники зображали внутрішній світ людини, а не просто зовнішній пейзаж.
Мунк створив чотири кольорові версії «Крику» між 1893 і 1910 роками, плюс літографію. Найвідоміша, 1893 року, зберігається в Національному музеї Осло. У 2012-му пастельна версія пішла з молотка майже за 120 мільйонів доларів. А Ван Гог у ті самі роки писав свої останні полотна в Овер-сюр-Уаз, уже після того, як відрізав собі мочку вуха і пройшов через клініку в Сен-Ремі. Їхні шляхи ніколи не перетиналися особисто, але вплив одне на одного виявився величезним.
Вечір 1892 року біля фіорду під Осло. Мунк ішов із двома друзями, коли небо раптом стало криваво-червоним. Він зупинився, схопився за перила мосту і відчув, як крізь природу проходить нескінченний крик. Друзі пішли далі, а він залишився один, тремтячи від раптової тривоги. Через рік ця сцена лягла на картон. Фігура на передньому плані не стільки кричить сама, скільки закриває вуха від крику, який іде звідусіль — від неба, води, землі. Хвилі ліній, вогняні смуги заходу сонця, два байдужі силуети вдалині — усе працює на одне відчуття: людина опинилася віч-на-віч із чимось величезним і байдужим.
Багато хто досі думає, що це Ван Гог. Причина проста. Обидва художники наприкінці 1880-х — на початку 1890-х шукали мову для того, що неможливо описати словами. Ван Гог у листах братові Тео постійно говорив про колір як засіб передати душевний стан. Його «Пшеничне поле з воронами» 1890 року, написане за кілька тижнів до смерті, несе ту саму нервову енергію — чорні птахи ріжуть тривожне небо, дороги розходяться в нікуди. Мунк бачив роботи голландця в Парижі і прямо визнавав вплив. Він брав у Ван Гога сміливість ліній і інтенсивність кольору, а в Гогена — спрощені контури. Але довів усе до такого ступеня, що фігура стала майже абстрактною, а пейзаж — віддзеркаленням внутрішнього жаху.
Найважливіше: «Крик» — це не портрет божевільного. Це портрет моменту, коли людина раптом чує, як кричить увесь світ навколо неї.
Мунк працював над темою багато років. Спочатку з’явилася картина «Розпач» 1892 року, де фігура ще більш упізнавана. Потім — пастель 1893-го, темпера того ж року, пастель 1895-го і, нарешті, версія 1910 року. На найзнаменитішій, тій, що в Національному музеї, у лівому верхньому куті олівцем написано: «Таке міг намалювати тільки божевільний». Довго вважали, що це чийсь злий жарт відвідувача виставки. У 2021 році інфрачервона зйомка і графологічна експертиза показали: напис зробив сам Мунк. Він іронізував над критиками, які вже тоді називали його божевільним.
Життя художника справді було важким. Мати і старша сестра померли від туберкульозу, коли він був дитиною. Батько страждав на релігійну меланхолію. Сам Мунк кілька разів лікувався в клініках, боровся з алкоголем і тривогою. Але «Крик» з’явився не з клініки, а з цілком конкретного вечірнього переживання. Пізніше він згадував, що в районі мосту Екеберг розташовувалися і бійня, і психіатрична лікарня — звуки звідти могли посилити відчуття. Деякі дослідники додають, що на форму голови фігури могла вплинути перуанська мумія, яку Мунк бачив на Всесвітній виставці в Парижі 1889 року. Та сама мумія, до речі, надихала і Гогена.
Зв’язок із Ван Гогом став особливо помітним після великої виставки 2015 року в Музеї Ван Гога в Амстердамі. Куратори повісили «Крик» поруч із «Мостом у Тренкетай» Ван Гога 1888 року. Композиція виявилася майже дзеркальною: діагональ мосту, маленька фігура, відчуття тривоги. Хоча Мунк навряд чи бачив саме цю роботу, обидва художники незалежно прийшли до однієї мови. Вони писали не те, що бачать очі, а те, що відчуває душа в момент граничної напруги.
Сьогодні «Крик» живе окремим життям. Його цитують у кіно, у рекламі, у мемах. Маска з фільму «Крик» Веса Крейвена безпосередньо відсилає до мунківської фігури. Енді Воргол зробив серію шовкографій. У масовій культурі образ став універсальним знаком тривоги — від екологічних катастроф до особистого вигорання. При цьому три версії перебувають у норвезьких музеях і майже не подорожують. Четверта, пастельна 1895 року, після продажу 2012 року належить приватному колекціонерові.
Ось як виглядають основні версії та їхня доля:
| Версія | Рік і техніка | Місцезнаходження | Особливості |
|---|---|---|---|
| Темпера 1893 | Темпера, пастель, картон | Національний музей, Осло | Найвідоміша, з написом Мунка, викрадена у 1994 |
| Пастель 1893 | Пастель на картоні | Музей Мунка, Осло | Ранній варіант, м’якший колір |
| Пастель 1895 | Пастель | Приватна колекція | Продана у 2012 за 119,9 млн доларів |
| Темпера 1910 | Темпера і олія | Музей Мунка, Осло | Викрадена у 2004, відновлена |
Дані зібрано за матеріалами Національного музею Норвегії та аукціонного дому Sotheby’s.
Ван Гог теж залишив нам свої «крики» — тільки іншими засобами. Автопортрети з перев’язаним вухом 1889 року, «Корені дерев», над якими він працював в останній день життя, «Зоряна ніч» із її крутильними вихорами. Він писав братові: «Я намагаюся виразити відчайдушну пристрасть людини». Мунк пішов далі — він зробив пристрасть видимою майже без обличчя, майже без тіла. Фігура на мосту стала чистим знаком.
З мого досвіду розмов із людьми, які вперше бачать оригінал в Осло, реакція майже завжди однакова. Спочатку — «це ж Ван Гог?». Потім — тиша. Потім хтось тихо каже: «Я теж так відчував». Картина працює не тому, що красива. Вона працює тому, що кожен колись стояв на своєму мосту і чув, як кричить небо.
Сьогодні, у 2026 році, коли тривога стала фоновим шумом життя, «Крик» звучить особливо виразно. Не як історичний документ і не як символ божевілля. А як точний портрет моменту, коли людина раптом розуміє, що світ навколо неї — живий, величезний і зовсім не зобов’язаний бути добрим. І єдине, що залишається, — закрити вуха руками і все одно продовжувати дивитися.
