Відносини між Іраном та Україною, що зародилися 1991 року з взаємного визнання незалежності, пройшли шлях від обережної економічної співпраці до глибокої кризи, спричиненої постачанням іранських безпілотників російській армії для атак на українські міста та інфраструктуру.
У 2026 році, коли ескалація на Близькому Сході переплелася з триваючою війною, Україна перетворила свій гіркий досвід боротьби з «шахедами» на конкурентну перевагу, укладаючи угоди про передачу технологій і знань країнам Перської затоки, які тепер стикаються з тими самими загрозами.
Ця історія розкриває не лише військові та політичні механізми, а й людські драми, економічні наслідки санкцій і потенціал для несподіваних партнерств, які можуть змінити баланс сил у регіоні.
Корені зв’язків: визнання, посольства та перші торговельні кроки
Наприкінці грудня 1991 року Іран одним із перших серед мусульманських країн офіційно визнав незалежність України. Уже в січні 1992-го в Києві відкрилося іранське посольство, а невдовзі й українське представництво з’явилося в Тегерані. Ці кроки заклали основу для формальних контактів між двома державами, які раніше існували в різних політичних орбітах — одна як частина Радянського Союзу, інша як ісламська республіка з власною складною історією.
У 2010 році посол України Олександр Самарський вручив вірчі грамоти міністру закордонних справ Ірану Манучехру Моттакі. Сторони заговорили про розширення співпраці. Через чотири роки, коли Росія анексувала Крим, Іран зайняв чітку позицію: не визнав приєднання і продовжує вважати півострів невід’ємною частиною України. Цей факт досі залишається одним із небагатьох позитивних маркерів у двосторонній історії.
Справжній сплеск активності припав на 2016 рік. Тоді вперше запрацювала спільна комісія з торговельно-економічної співпраці. Україна та Іран спростили візовий режим для іранських громадян, обговорили транзит іранських енергоносіїв через українську територію до Європи та відновили політичні консультації на рівні заступників міністрів. Товарообіг у той період перевищив 600 мільйонів євро. Україна постачала соняшникову олію, кукурудзу, парові турбіни та запчастини для локомотивів. Іран у відповідь відправляв родзинки, фісташки, фініки та фармацевтичні препарати. Здавалося, що в двох країн є простір для прагматичного партнерства, попри відстань і різні ціннісні орієнтири.
Культурні та освітні контакти також розвивалися, хоч і скромно. Іранські вчені приїжджали на конференції до Одеси та Львова, українські музиканти та викладачі відвідували Тегеранську консерваторію. Іран виділяв гранти для українських студентів, які вивчали перську мову та літературу. Волонтери AIESEC з Ірану брали участь у молодіжних проєктах в Україні. Ці нитки були тонкими, але вони існували і створювали відчуття, що діалог можливий.
2020 рік: трагедія рейсу PS752 та перші тріщини
8 січня 2020 року український Boeing 737-800 авіакомпанії МАУ розбився невдовзі після зльоту з аеропорту Тегерана. Загинули всі 176 людей на борту — громадяни України, Ірану, Канади та інших країн. Іранські сили ППО прийняли цивільний лайнер за крилату ракету на тлі загострення з США. Спочатку Тегеран заперечував свою провину, але пізніше визнав помилку. Президент України Володимир Зеленський вимагав повного розслідування та компенсацій сім’ям загиблих. До Києва приїжджала іранська делегація на чолі зі спеціальним посланцем президента Ірану.
Ця трагедія стала першим серйозним ударом по довірі. Сім’ї жертв досі чекають повної прозорості та справедливості. Для України ця подія залишилася в колективній пам’яті як болісне нагадування про те, наскільки крихкими можуть бути відносини навіть з формально нейтральними партнерами.
2022 рік: «шахеди» змінюють усе
Після повномасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року Іран спочатку займав відносно стриману позицію. Однак уже влітку ситуація змінилася. У липні президент Росії Володимир Путін зустрівся в Тегерані з вищим керівництвом Ірану. Невдовзі почалися постачання іранських безпілотників. У серпні 2022-го російські літаки Іл-76 вивезли з Ірану перші партії Shahed-136 та Shahed-131. Ці дешеві, відносно прості апарати з поршневим двигуном, дальністю до 2000 кілометрів і бойовою частиною близько 40 кілограмів вибухівки швидко стали одним із головних інструментів терору проти українських міст та енергооб’єктів.
Українські сили ППО почали збивати їх уже у вересні. До середини жовтня було знищено понад двісті «шахедів». Президент Зеленський публічно звинуватив Іран у брехні: щодня збивали по десять і більше дронів, а іранські інструктори навчали російських операторів у Криму. Іранський міністр закордонних справ у листопаді 2022 року визнав обмежені постачання до початку війни, але реальність виявилася масштабнішою. Росія швидко налагодила власне виробництво на заводі в Алабугі в Татарстані, копіюючи та модернізуючи іранську конструкцію під назвою «Герань-2».
Для звичайних українців ці дрони стали символом нової реальності. Уночі над містами роздавалося характерне низьке дзижчання — звук, який неможливо сплутати ні з чим іншим. Люди ховалися в підвалах, вимикали світло, щоб не привертати увагу. Удари по енергетичній інфраструктурі взимку 2022–2023 років залишили мільйони без тепла та електрики на години й дні. Це була не просто військова тактика, а спроба зламати волю цивільного населення.
Технічна еволюція загрози та українська відповідь
Shahed-136 — це класичний приклад зброї «масового застосування за низькою ціною». Апарат літає на висоті кількох сотень метрів зі швидкістю близько 180 км/год, його важко виявити радарами, а перехоплення звичайними зенітними ракетами економічно невигідне. Росія навчилася запускати їх великими групами, вперемішку з дешевими імітаторами, щоб перевантажувати системи ППО.
До 2025–2026 років масштаби зросли в рази. В окремі місяці Росія запускала понад вісім тисяч таких апаратів. Українські інженери та військові відповіли інноваціями: створили відносно дешеві перехоплювачі, які ефективно знищують повільні «шахеди». Комбінований підхід — старі зенітні гармати, сучасні західні комплекси та нові вітчизняні рішення — дозволив суттєво підвищити відсоток перехоплення. В окремі періоди він сягав 87 відсотків і вище.
Цей досвід виявився безцінним. Україна не просто вижила під масованими атаками, а й перетворила оборону на експортний продукт. До 2026 року саме контрдронові технології стали одним із головних українських пропозицій на міжнародному ринку.
Дипломатія на мінімумі: статус відносин у 2026 році
Після початку постачань дронів Україна відкликала акредитацію іранського посла та різко скоротила персонал посольства Ірану в Києві — до двох дипломатів. Повного розриву формально не сталося, але контакти зведено до абсолютного мінімуму. Посольства продовжують існувати, однак реальної роботи майже немає.
У січні 2026 року на тлі масових протестів в Ірані президент Зеленський відкрито підтримав іранський народ, назвавши те, що відбувається, «фактичним повстанням» і заявивши, що чинний режим не заслуговує на існування. Українські офіційні особи послідовно проводять лінію: нормалізація неможлива без зміни влади в Тегерані. Експерти підкреслюють, що Іран сприймається як частина «осі зла» разом із Росією — через пряму допомогу у війні та репресії всередині країни.
Для України питання відносин з Іраном давно вийшло за рамки двосторонніх. Це частина ширшої боротьби за міжнародну ізоляцію тих, хто постачає агресору зброю і продовжує страждання мільйонів людей.
Економіка та санкції: подвійний тиск
Довоєнний товарообіг у сотні мільйонів євро обвалився. Санкції проти Ірану, запроваджені ще раніше, та нові обмеження проти Росії зробили нормальну торгівлю практично неможливою. Українські аграрії втратили перспективний ринок, іранські компанії — доступ до окремих технологій та комплектуючих. Обидві економіки опинилися в ізоляції, хоча й з різних причин.
Для Ірану підтримка Росії стала способом обходити деякі обмеження через бартерні схеми та посередників. Для України — додатковим викликом в умовах війни. Звичайні люди в обох країнах платять за це зростанням цін, дефіцитом і невизначеністю майбутнього.
2026 рік: несподіваний розворот — Україна вчить захищатися від «шахедів»
Парадокс 2026 року полягає в тому, що ті самі дрони, які Іран постачав Росії для ударів по Україні, тепер летять за іншими адресами — у бік країн Перської затоки та американських об’єктів. У відповідь на ескалацію Вашингтон та Ізраїль завдали ударів по Ірану, а Тегеран відповів, зокрема безпілотниками. Росія, своєю чергою, почала постачати назад в Іран свої «Герань-2» — модернізовані копії іранських апаратів — разом із продовольством та медикаментами.
Україна в цій новій конфігурації опинилася затребуваним експертом. Президент Зеленський здійснив тур Саудівською Аравією, ОАЕ та Катаром. Сторони підписали угоди про співпрацю в сфері оборони. Україна пропонує не лише перехоплювачі, а й навчання, спільне виробництво та передачу бойового досвіду. Країни затоки, які раніше дивилися на Росію з інтересом, тепер активно шукають альтернативи саме в Києва — бо українці на практиці довели, як ефективно та відносно дешево можна збивати «шахеди».
Це не просто комерція. Це переформатування регіональних альянсів. Досвід, оплачений українською кров’ю та зруйнованою інфраструктурою, перетворюється на інструмент нової дипломатії.
Чому Іран обрав Росію і що це означає для України
Для Тегерана альянс із Москвою — це спосіб протистояти тиску США та Ізраїлю, отримувати технології та ринки збуту нафти в обхід санкцій. Росія платить готівкою, постачає зброю та політичну підтримку в міжнародних організаціях. В обмін Іран віддає безпілотники та ракети, які дозволяють Кремлю вести війну на виснаження.
Для України це означає, що війна затягується. Дешеві дрони дозволяють Росії економити дорогі ракети і постійно тримати українські міста під загрозою. Водночас саме ця загроза змусила українську оборонну промисловість здійснити якісний стрибок і відкрила двері до нових партнерів на Близькому Сході.
Людський вимір залишається найважливішим. Тисячі українських сімей втратили близьких або домівки через удари, в яких використовувалися іранські технології. В Ірані звичайні люди живуть під гнітом економічних обмежень і політичних репресій, де вибір влади на користь Москви обертається додатковими позбавленнями. Дві країни, розділені тисячами кілометрів, опинилися пов’язаними однією трагічною ниткою — і тепер шукають вихід із цього клубка кожна по-своєму.
| Рік | Подія | Вплив на відносини |
|---|---|---|
| 1991–1992 | Визнання незалежності України Іраном, відкриття посольств | Початок офіційних дипломатичних зв’язків |
| 2014 | Іран не визнає анексію Криму | Позитивний сигнал для Києва |
| 2016 | Перша спільна економічна комісія, спрощення віз | Пік прагматичної співпраці |
| 2020 | Катастрофа рейсу PS752 | Серйозний удар по довірі |
| 2022 | Початок постачань дронів Shahed Росії | Різке погіршення, скорочення дипломатичного персоналу |
| 2025–2026 | Угоди України з Саудівською Аравією, ОАЕ, Катаром щодо контрдронових технологій | Новий вектор — експорт українського досвіду захисту |
Дані для таблиці зібрано з відкритих джерел та офіційних заяв сторін.
Сьогодні Іран та Україна — це не просто дві країни на мапі. Це жива ілюстрація того, як сучасна війна стирає кордони, перетворює технології на зброю масового залякування і водночас народжує несподівані альянси. Українські інженери, які навчилися перемагати «шахеди», тепер допомагають захищати небо над Перською затокою. Російські заводи копіюють іранські дрони й відправляють їх назад до Тегерана. Усе переплелося в один складний вузол, який розв’язуватиметься ще довго — залежно від того, як завершаться обидві війни і які сили візьмуть гору в Тегерані та Москві.
Звичайні люди в обох країнах продовжують жити своїм життям: виховують дітей, ходять на роботу, сподіваються на краще. Саме їхня повсякденність урешті-решт і визначає, чи залишиться цей вузол тугим або коли-небудь почне слабшати. А поки історія відносин Ірану та України залишається однією з найбільш суперечливих і повчальних сторінок сучасної геополітики — сторінкою, яку ще доведеться дописати.
