У грудні 1994 року в угорській столиці під склепіннями зали «Патрія» Будапештського конгрес-центру четверо лідерів поставили свої підписи під документом, який назавжди змінив ядерну карту Європи. Президент України Леонід Кучма, президент Росії Борис Єльцин, президент Сполучених Штатів Білл Клінтон і прем’єр-міністр Великої Британії Джон Мейджор скріпили Будапештський меморандум — політичну угоду, за якою Київ відмовлявся від третього за потужністю ядерного арсеналу у світі в обмін на запевнення в безпеці від трьох ядерних держав.
Це був не просто протокол. За кожним росчерком пера стояли місяці напружених переговорів, внутрішні суперечки в Києві, економічна криза та сподівання на нову архітектуру європейської безпеки після холодної війни. Україна, щойно здобувши незалежність, добровільно позбавлялася найпотужнішого інструменту стримування, який дістався їй у спадок від Радянського Союзу.
Підписанти представляли різні світи: Кучма — нову демократію, ще не зміцнілу й таку, що шукала своє місце; Єльцин — Росію, яка переживала смутні часи реформ і політичних бур; Клінтон — Сполучені Штати, упевнені в перемозі ліберального порядку; Мейджор — Велику Британію, традиційного гаранта європейської рівноваги. Їхнє рішення визначило траєкторію не лише України, а й усього режиму нерозповсюдження ядерної зброї на десятиліття вперед.
Історичний фон: ядерна спадщина розпавшоїся імперії
Коли в грудні 1991 року Радянський Союз припинив існування, на території чотирьох нових держав залишилося стратегічне ядерне озброєння. Росія успадкувала основну частину, але Україна несподівано стала володаркою приблизно 176 міжконтинентальних балістичних ракет, близько 1900 бойових блоків і значної кількості тактичної зброї. За сукупною потужністю це був третій арсенал планети після американського та російського.
Ракети вироблялися на дніпровському «Південмаші», а бойові частини — здебільшого на російських підприємствах. Українські вчені та військові чудово розуміли: утримувати такий комплекс самостійно надзвичайно дорого. За деякими оцінками, щорічні витрати могли перевищити 65 мільярдів доларів — сума, непосильна для економіки, яка переживала гіперінфляцію та розвал промислових зв’язків.
Україна ще в Декларації про державний суверенітет 1990 року проголосила без’ядерний статус. Чорнобильська трагедія 1986 року глибоко увійшла в національну свідомість: атом став символом не лише сили, а й катастрофічної вразливості. Політики та суспільство здебільшого схилялися до відмови від зброї масового ураження. Однак питання «як саме і за що» залишалося відкритим і болісним.
Довгий шлях до угоди: від Лісабона до Москви і Будапешта
Перші кроки були зроблені ще за президента Леоніда Кравчука. У травні 1992 року в Лісабоні підписали протокол до договору СНВ-1, за яким Україна, Білорусь і Казахстан зобов’язалися приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без’ядерні держави. Але деталі передачі боєзарядів і компенсації викликали гострі суперечки.
У 1993 році Київ і Москва уклали двосторонні домовленості: Україна списувала частину боргів за газ і нафту в обмін на поступки щодо ядерної зброї та Чорноморського флоту. У Верховній Раді це спричинило жорстку критику — деякі депутати вважали, що країну примушують до одностороннього роззброєння. Міністр оборони Морозов навіть подав у відставку.
Ключовим моментом стала тристороння зустріч у Москві 14 січня 1994 року. Білл Клінтон, Борис Єльцин і Леонід Кравчук підписали заяву, за якою Україна погоджувалася передати Росії не менше 200 боєзарядів у найближчі місяці. Клінтон спеціально заїхав до Києва перед московським самітом — за свідченнями учасників, він прямо попередив Кравчука, що відмова від підписання завдасть серйозної шкоди відносинам із Вашингтоном.
До грудня 1994 року президентом України вже був Леонід Кучма, обраний влітку того ж року. Саме йому належало поставити остаточну крапку в Будапешті.
Церемонія в Будапешті: чотири підписи, що змінили континент
5 грудня 1994 року в межах саміту Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом ОБСЄ) у залі «Патрія» Будапештського конгрес-центру відбулася урочиста церемонія. Документ отримав офіційну назву «Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї».
Під ним розписалися:
- Леонід Кучма — Президент України. Новий глава держави, інженер за освітою, щойно залишив директорське крісло «Південмашу». Для нього підписання стало водночас актом довіри до міжнародної спільноти та важким компромісом.
- Борис Єльцин — Президент Російської Федерації. Лідер країни, яка сама переживала глибоку кризу, але зберігала статус ядерної наддержави та головного спадкоємця радянського арсеналу.
- Білл Клінтон — Президент Сполучених Штатів Америки. Головний архітектор постхолодновоєнного нерозповсюдження, переконаний, що світ стане безпечнішим, якщо нові незалежні держави відмовляться від ядерної зброї.
- Джон Мейджор — Прем’єр-міністр Великої Британії. Представник країни з довгою традицією ядерного стримування та активною роллю в європейській дипломатії.
Того ж дня Франція та Китай виступили з окремими заявами про надання аналогічних запевнень Україні, але не стали повноправними учасниками меморандуму. Подібні документи підписали також із Білоруссю та Казахстаном — вони теж відмовилися від ядерної спадщини.
Що саме обіцяли підписанти: розбір шести пунктів
Меморандум містив шість основних зобов’язань з боку Росії, США і Великої Британії (Україна зі свого боку підтверджувала без’ядерний статус і ліквідацію арсеналу). У спрощеному вигляді вони звучали так:
- Поважати незалежність, суверенітет і наявні кордони України відповідно до принципів Заключного акта НБСЄ.
- Утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної цілісності та політичної незалежності України.
- Утримуватися від економічного примусу.
- Домагатися негайних дій Ради Безпеки ООН у разі агресії або загрози агресії із застосуванням ядерної зброї проти України.
- Не застосовувати ядерну зброю проти України, крім випадків самооборони або відповідно до Статуту ООН.
- Проводити консультації в разі виникнення питань, що стосуються цих зобов’язань.
Важлива деталь: в англійській версії документа використовували термін «security assurances» — «запевнення в безпеці», а не «guarantees» — «гарантії». Це розрізнення не було випадковим. Юристи Держдепартаменту США спеціально наполягли на м’якшій формулюванні, яка не передбачала автоматичних військових зобов’язань, подібних до п’ятої статті НАТО. В українському та російському текстах слово «гарантії» звучало сильніше — і саме це розходження згодом стало предметом запеклих суперечок.
Юридичний статус: політичний документ чи міжнародна угода?
Будапештський меморандум ніколи не ратифікували парламенти й не реєстрували як повноцінну угоду в сенсі Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Це був політичний акт, що мав високу символічну та моральну силу, але не містив механізмів примусу.
У разі порушення однією зі сторін (а Росія в 2014 році анексувала Крим і розпочала дії на сході України) інші учасники могли лише «проводити консультації» та звертатися до Ради Безпеки ООН. Реальних військових зобов’язань документ не створював. Саме тому, коли в 2014–2022 роках Україна та західні країни говорили про порушення меморандуму, Росія відповідала, що йдеться про політичні запевнення, а не про юридично зобов’язальні гарантії.
Експерти та політики досі розходяться в оцінках. Одні вважають меморандум важливим моральним і політичним інструментом, який допоміг стабілізувати ситуацію в 1990-ті та сприяв інтеграції України в європейські структури. Інші — включно з самим Леонідом Кучмою в пізніших інтерв’ю — називали відмову від ядерної зброї однією з головних помилок незалежної України.
Що отримала Україна натомість: компенсації та допомога
Роззброєння не було повністю безвідплатним. Росія списала Україні значну частину боргів за енергоносії. Сполучені Штати через програму Нанна — Лугара (Cooperative Threat Reduction) виділили сотні мільйонів доларів на безпечну ліквідацію ракетних шахт, транспортування та утилізацію боєзарядів. Повний процес демонтажу стратегічних носіїв та інфраструктури розтягнувся до кінця 2000-х років.
Крім того, Вашингтон збільшив економічну допомогу Києву. Українські підприємства, раніше пов’язані з ядерним комплексом, частково переорієнтувалися на мирні космічні та промислові проєкти. Однак багато фахівців і військових, які десятиліттями служили в ракетних військах, переживали складний період професійної та психологічної адаптації.
Сучасний контекст: чому тема залишається актуальною в 2026 році
Події 2014 року — анексія Криму та початок конфлікту на Донбасі — стали першим серйозним випробуванням для меморандуму. Повномасштабне вторгнення Росії в лютому 2022 року ще гостріше поставило питання про ефективність «запевнень у безпеці», даних на папері без жорстких механізмів реалізації.
Україна та її партнери неодноразово посилалися на Будапештський меморандум як на моральне та політичне підґрунтя для широкої міжнародної підтримки. Водночас західні столиці підкреслювали, що документ не передбачав прямого військового втручання. Це розрізнення в інтерпретації досі впливає на дискусії про майбутні гарантії безпеки для України — будь то двосторонні угоди, членство в НАТО чи інші формати.
Подібні меморандуми, підписані того ж дня з Білоруссю та Казахстаном, також залишаються в силі, хоча й не викликають такої гострої суспільної уваги. Казахстан, наприклад, швидко й безболісно виконав усі умови й сьогодні позиціонує себе як активного учасника глобального режиму нерозповсюдження.
Уроки та значення для майбутнього
Будапештський меморандум — це історія про довіру та її межі. Він показав, що навіть найвищі підписи не замінюють реальних силових гарантій чи глибоких інституційних зв’язків. Водночас він довів, що масштабне ядерне роззброєння можливе, якщо його підкріплено економічними стимулами, технічною допомогою та політичною волею.
Для України цей документ став символом як жертовності, так і уроком: суверенітет і безпека потребують не лише красивих формулювань на папері, а й власної сили, союзницьких відносин і постійної дипломатичної роботи. Для всього світу — нагадуванням про те, наскільки крихкою може виявитися архітектура міжнародної безпеки, побудована на політичних запевненнях в епоху, коли старі гарантії вже не працюють, а нові ще не створені.
Історія Будапештського меморандуму триває. Кожен новий виток глобальної політики повертає нас до тих чотирьох підписів, поставлених у холодний грудневий день 1994 року в Будапешті.
