Конфлікт між Палестиною та Ізраїлем — це не просто територіальна суперечка, а глибока рана, де перетинаються священні для трьох релігій камені Єрусалима, національні мрії двох народів і ланцюг трагедій, що розтягнувся на століття. Обидві сторони бачать у цій вузькій смужці землі між Середземним морем і річкою Йордан свою історичну колиску, і саме це переплетення робить примирення таким болісно складним.
У середині 2026 року, після найруйнівнішої війни в секторі Газа за всю історію протистояння, крихке перемир’я, укладене в жовтні 2025-го, продовжує тріщати під ударами взаємних звинувачень, а на Західному березі зберігається напруженість навколо поселень і безпеки. Розуміння всіх шарів цієї історії — від давніх царств до сучасних ракетних обстрілів — дозволяє побачити не лише цифри загиблих, а й живих людей, які щодня обирають між відчаєм і надією.
Палестина та Ізраїль сьогодні — це дзеркало, в якому відображаються і найгірші, і найкращі риси людства: здатність до жорстокості та неймовірна стійкість, спрага помсти і тиха праця тих, хто все ще вірить у діалог.
Священна земля: давні корені та релігійна спадщина
Земля, яку сьогодні називають Палестиною та Ізраїлем, зберігає сліди цивілізацій, що сягають у глиб трьох тисячоліть. Археологічні знахідки підтверджують існування давньоєврейських царств Ізраїлю та Юдеї приблизно з X століття до нашої ери. Тут лунали псалми царя Давида, будувався Перший Храм, а пізніше — Другий, зруйнований римлянами в 70 році. Євреї пережили вигнання, але ніколи повністю не полишали цю землю: невеликі громади зберігалися в Галілеї, Єрусалимі та Хевроні навіть у найважчі часи.
У VII столітті сюди прийшли арабські завойовники, які принесли іслам. Храмова гора стала для мусульман третьою святинею — Харам аш-Шариф з мечеттю Аль-Акса, куди, за переказом, здійснив нічну подорож пророк Мухаммед. Для християн ця сама земля — місце народження, життя і розп’яття Ісуса: Вифлеєм, Назарет, Гроб Господній в Єрусалимі. Три релігії переплелися тут так тісно, що кожен камінь може розповісти відразу кілька історій.
Сьогодні паломники і туристи ходять одними й тими самими вулицями Старого міста, але бачать різні міста. Для одного — це місце, де єврейський народ відродився після Голокосту. Для іншого — земля, де арабські родини жили віками, обробляючи оливкові гаї та пасучи худобу. Це не просто різні наративи. Це різні емоційні карти однієї й тієї самої території.
Колоніальні тіні: британський мандат і перші іскри
Після Першої світової війни Ліга Націй передала Британії мандат на управління Палестиною. У 1917 році міністр закордонних справ Великої Британії Артур Бальфур опублікував декларацію, в якій висловлювалася підтримка «створення в Палестині національного осередку для єврейського народу». Для євреїв, особливо після погромів у Російській імперії та пізніше — Голокосту, це стало променем надії. Хвилі алії — єврейської імміграції — хлинули в країну: піонери-кібуцники осушували болота, саджали ліси, будували міста.
Арабська більшість, навпаки, побачила в цьому загрозу своїй ідентичності та майбутній незалежності. У 1920–1930-х роках спалахували заворушення в Єрусалимі, Хевроні, Яффі. У 1936–1939 роках прокотилася масштабна арабська революція проти британців і єврейських поселень. Британія відповідала обмеженнями на єврейську імміграцію, особливо в 1939 році, коли світ уже стояв на порозі Катастрофи європейського єврейства.
До 1947 року Британія, втомлена від насильства з обох боків, передала питання в ООН. Резолюція 181 пропонувала розділити Палестину на дві держави — єврейську та арабську — з міжнародним режимом для Єрусалима. Єврейське керівництво план ухвалило. Арабські лідери — відкинули.
1948 рік: народження Ізраїлю та Накба
14 травня 1948 року, за день до закінчення британського мандату, Давид Бен-Гуріон проголосив незалежність Ізраїлю. Наступного дня п’ять арабських армій вторглися в країну. Війна 1948–1949 років завершилася перемогою Ізраїлю, який контролював близько 77 % території підмандатної Палестини. Західний берег річки Йордан і Східний Єрусалим зайняла Йорданія, сектор Газа — Єгипет.
Для євреїв це була Війна за незалежність і диво відродження після двох тисячоліть розсіяння. Для палестинців — Накба, Катастрофа: близько 700 тисяч людей стали біженцями, втративши домівки, землі, цілі села. Багато хто досі зберігає ключі від тих домівок як символ права на повернення. Паралельно майже 850 тисяч євреїв були вигнані або втекли з арабських країн — їх також часто називають біженцями, хоча їхня інтеграція в Ізраїль пройшла інакше.
Ці дві травми — єврейська та палестинська — лягли в основу взаємної недовіри, яка не розвіялася дотепер.
Шестиденна війна 1967 року та нові лінії розлому
У червні 1967 року, після ескалації загроз з боку арабських країн, Ізраїль завдав превентивного удару. За шість днів він захопив Західний берег, сектор Газа, Східний Єрусалим, Синай і Голанські висоти. Для ізраїльтян це стало ще одним доказом вразливості: країна стиснулася до «дев’яти миль у ширину» в найвужчому місці. Для палестинців — новою окупацією, яка триває вже майже шість десятиліть.
У 1973 році Єгипет і Сирія спробували повернути території раптовою атакою в Судний день. Війна завершилася військовим глухим кутом, але призвела до перших мирних переговорів. У 1979 році Єгипет першим підписав мир з Ізраїлем і повернув Синай.
Від Осло до другої інтифади: надії та розчарування
У 1993 році в Осло Ізраїль та Організація визволення Палестини (ОВП) під керівництвом Ясіра Арафата підписали історичні угоди. Вони взаємно визнали одне одного, створили Палестинську автономію та домовилися про поетапну передачу територій. Багато хто у світі зітхнув з полегшенням: нарешті з’явився шанс на дві держави, що живуть пліч-о-пліч.
Але процес буксував. Поселення на Західному березі продовжували зростати. Терористичні атаки палестинських угруповань, особливо під час другої інтифади 2000–2005 років, забрали життя сотень ізраїльтян. Ізраїль відповів жорсткими військовими операціями, будівництвом розділювального бар’єру та посиленням контролю. У 2005 році Ізраїль в односторонньому порядку вивів поселення і війська з Гази, але зберіг контроль над повітряним простором, морем і сухопутними кордонами (крім кордону з Єгиптом).
У 2006 році на виборах у Палестинській автономії переміг ХАМАС. У 2007 році він силою захопив владу в Газі. Ізраїль та Єгипет запровадили блокаду, мотивуючи це загрозою ракетних обстрілів і контрабанди зброї через тунелі.
7 жовтня 2023 року та війна в Газі: нова глава трагедії
Вранці 7 жовтня 2023 року бойовики ХАМАСу та інших угруповань прорвали кордон, убили близько 1200 людей — здебільшого мирних жителів на музичному фестивалі та в кібуцах, — узяли в заручники понад 250 осіб. Це була наймасштабніша атака на єврейське населення з часів Голокосту. Ізраїль оголосив війну, метою якої назвав знищення військової інфраструктури ХАМАСу та звільнення заручників.
Війна в Газі стала однією з найруйнівніших у сучасній історії регіону. За даними Міністерства охорони здоров’я Гази та незалежних досліджень, зокрема аналізу, опублікованого в The Lancet, число загиблих палестинців перевищило 75 тисяч осіб за перші півтора року конфлікту, багато тисяч поранені, інфраструктура зруйнована на десятки відсотків. Ізраїль заявляв про усунення тисяч бойовиків і знищення тунельної мережі. Тисячі родин з обох боків втратили близьких. Заручників частково звільнили в рамках угод, тіла інших повертали пізніше.
До жовтня 2025 року було досягнуто угоди про припинення вогню. Однак до червня 2026 року ситуація залишається вкрай нестабільною: продовжуються окремі удари, зростає ізраїльський контроль над частинами території Гази, зокрема через так звану «жовту лінію». На Західному березі число ізраїльських поселенців перевищує 500 тисяч осіб (без Східного Єрусалима), і процес розширення поселень триває, що міжнародна спільнота, включно з ООН, вважає порушенням міжнародного права.
Життя по обидва боки: культура, економіка та людський вимір
Ізраїль — країна високих технологій, «нація стартапів», де народжуються інновації в медицині, обороні, сільському господарстві та кібербезпеці. Населення близько 9,6–10,2 мільйона осіб, з них приблизно 73–76 % євреї, 21 % араби. Висока народжуваність, особливо в релігійних родинах, та імміграція підтримують демографічне зростання. Люди тут звикли жити з постійною загрозою, але водночас будувати кар’єри, ростити дітей і сперечатися про політику в кафе Тель-Авіва.
Палестина — це насамперед Західний берег (близько 3 мільйонів осіб) та сектор Газа (до війни близько 2,1–2,3 мільйона). Щільність населення в Газі — одна з найвищих у світі. Економіка сильно залежить від допомоги, сільського господарства та обмеженої торгівлі. Оливкові дерева, традиційні вишивки, поезія Махмуда Дарвіша, музика і гостинність — частина палестинської ідентичності, яку не зламати навіть у найважчих умовах. Багато родин досі пам’ятають села, залишені в 1948 році.
Кухня значною мірою спільна: хумус, фалафель, шакшука, свіжі овочі та оливкова олія. Але навіть їжа іноді стає полем символічної боротьби. Діти з обох боків ростуть з різними підручниками історії. Дорослі — з різними травмами. Психологи говорять про міжпоколінну травму, яка передається через розповіді бабусь і дідусів, через нічні кошмари та недовіру до «іншої сторони».
Гуманітарна ціна та міжнародний контекст
Війна та окупація залишили глибокий слід. Тисячі дітей у Газі втратили батьків або домівки. В Ізраїлі родини заручників і тих, хто вижив після 7 жовтня, живуть з постійним болем. За оцінками ООН та Світового банку, відновлення Гази потребуватиме десятків мільярдів доларів — від 60 до 90 мільярдів у різних розрахунках — і займе роки навіть за найсприятливішого сценарію.
Міжнародне право розглядає Західний берег і Східний Єрусалим як окуповані території. Поселення вважаються незаконними більшістю країн і міжнародних організацій. Ізраїль наполягає на історичних і релігійних правах, а також на міркуваннях безпеки. Вода — ще одне гостре питання: контроль над річкою Йордан і гірським водоносним горизонтом дає Ізраїлю значну перевагу, що палестинці сприймають як ще один інструмент тиску.
Що далі: сценарії 2026 року та надалі
У 2026 році реалістичних швидких рішень майже не видно. Класична формула «дві держави для двох народів» залишається офіційною позицією більшості країн, але на землі її реалізація ускладнюється поселеннями, розділеністю палестинського керівництва (Палестинська автономія на Західному березі та ХАМАС у Газі) і глибокою взаємною недовірою.
Можливі різні шляхи: посилення ізраїльського контролю над частинами Гази та Західного берега, нові спроби переговорів за посередництва Єгипту, США чи регіональних гравців або повільне «управління конфліктом» без остаточного рішення. Демографічні тенденції показують, що єврейська більшість в Ізраїлі в поєднанні з територіями зберігається і навіть зміцнюється завдяки народжуваності та імміграції. Але це не скасовує ні палестинського прагнення до самовизначення, ні потреби в безпеці для ізраїльтян.
Найважливіше сьогодні — не втратити людський вимір. За кожним заголовком стоять матері, які чекають синів з полону або з-під уламків, фермери, які намагаються врятувати останній урожай оливок, лікарі, що працюють у зруйнованих лікарнях, і інженери, які мріють про чисту воду та електрику.
Історія Палестини та Ізраїлю ще не написана до кінця. Кожен новий день — це або крок до більшої прірви, або, можливо, маленька тріщина, крізь яку може пробитися світло. І від того, як саме люди по обидва боки навчаться бачити одне в одному не лише ворога, а людину з таким самим болем і такою самою надією, залежить, якою буде наступна глава цієї давньої і все ще дуже сучасної драми.
