Молодша донька Олександра Сергійовича Пушкіна народилася вже після смерті батька, проте успадкувала його палкий характер, африканські риси обличчя та непохитну волю. Наталія Олександрівна прожила довге життя, сповнене пристрастей, розривів і королівського блиску, ставши морганатичною дружиною німецького принца та берегинею родинних листів поета.
Її біографія — історія жінки, яку в родині лагідно називали «бісенятком Ташею», яка двічі виходила заміж усупереч обставинам і залишила нащадків, пов’язаних з європейськими династіями. Через неї лінія Пушкіна продовжилася далеко за межами Росії, а сама вона залишилася живим утіленням того самого «африканського» темпераменту, про який так часто писали сучасники.
Народжена на Кам’яному острові в Петербурзі, вона ніколи не бачила батька, але до кінця днів берегла його пам’ять і навіть намагалася опублікувати його листи, спричинивши суперечки серед родичів. Доля Наталії Олександрівни Пушкіної — яскравий приклад того, як особиста драма переплітається з великою історією.
Двадцять третього травня (четвертого червня за новим стилем) 1836 року на дачі у Доліво-Добровольського на Кам’яному острові в родині Пушкіних народилася молодша донька. Хрестили її через місяць у церкві Різдва Іоанна Предтечі; хрещеними батьками стали граф Михайло Юрійович Вієльгорський та Катерина Іванівна Загрязька. Батькові залишалося жити менше року: коли Наталії було вісім місяців, Олександр Сергійович загинув на дуелі. Дівчинка виросла в домі матері, Наталії Миколаївни, і вітчима Петра Петровича Ланського, оточена старшими братами та сестрою.
Схожість із батьком впадала в око всім. Високий зріст, струнка постава, неправильні, але разюче виразні риси обличчя з легким африканським відтінком — усе це робило її однією з найпомітніших красунь петербурзького світла. Сучасники писали, що якби зірка зійшла з неба, вона сяяла б так само яскраво. При цьому характер виявився ще більш «пушкінським»: запальний, рішучий, що не терпить півтонів. У родині її звали «бісенятком Ташею», і це прізвисько залишилося з нею назавжди.
Домашня освіта дала їй знання мов, гарні манери та смак до літератури. У юності Наталія палко закохалася в князя Миколу Олексійовича Орлова. Почуття було взаємним, але батько князя, Олексій Федорович Орлов, категорично виступив проти шлюбу, вважаючи доньку поета недостатньо гідною парою. Ця відмова стала першим серйозним ударом і, можливо, прискорила наступний крок.
У сімнадцять років Наталія Олександрівна настояла на одруженні з Михайлом Леонтійовичем Дубельтом, сином відомого жандармського генерала. Мати й вітчим були проти: Дубельт мав репутацію людини запальної, гравця та ловеласа. Наталія Миколаївна писала Петру В’яземському, що «бісенятко Таша» занадто швидко перейшла з дитинства в доросле життя, але долі не оминути. Весілля відбулося в лютому 1853 року.
Перші роки шлюбу виглядали блискуче. Наталія утримувала один із найкращих домів у столиці, сяяла на балах, приймала гостей. У подружжя народилося троє дітей: Наталія (1854), Леонтій (1855) та Анна (1861). Проте характер чоловіка виявився саме таким, якого побоювалися. Сцени ревнощів, спалахи люті, борги — усе це поступово руйнувало родину. У 1862 році подружжя роз’їхалося. Наталія виїхала за кордон із двома старшими дітьми до тітки Олександри Миколаївни Фрізенгоф. Дубельт послідував за нею, влаштовуючи скандали, доки його не змусили виїхати. Тривалий шлюборозлучний процес завершився лише 1868 року.
Саме в роки життя за кордоном сталася зустріч, що змінила все. Ще під час коронації Олександра ІІ 1856 року Наталія познайомилася з принцом Миколою-Вільгельмом Нассауським, молодшим сином герцога Нассауського. Принц, уже немолодий холостяк, закохався в російську красуню. Після розлучення з Дубельтом вони обвінчалися 19 серпня 1868 року в Женеві (за деякими відомостями, церемонія відбулася в Лондоні). Шлюб був морганатичним: Наталія не могла носити титул принцеси. Їй надали титул графині Меренберг — за назвою давньої фортеці поблизу Вісбадена, родового володіння дому Нассау.
Подружжя оселилося у Вісбадені. Наталія перетворила частину родинного палацу на справжній дім, де завжди стояли живі квіти й висів портрет батька. Тут народилося троє дітей другого шлюбу: Софія (1868), Олександра (1869) та Георг-Микола (1871). Принц Микола-Вільгельм помер 1905 року. Наталія пережила його на вісім років.
Діти стали продовженням двох ліній. Від першого шлюбу Наталія Михайлівна вийшла заміж за Арнольда фон Бесселя, Леонтій став морським офіцером, Анна — дружиною титулярного радника Кондирева. Від другого шлюбу Софія отримала титул графині де Торбі й вийшла заміж за великого князя Михайла Михайловича Романова (теж морганатичний союз). Георг-Микола одружився з Ольгою Олександрівною Юр’євською, донькою Олександра ІІ від Катерини Долгорукової. Таким чином, через Наталію Олександрівну пушкінська кров змішалася з кров’ю Романових та європейських домів.
Особливе місце в її житті посіли листи батька. Мати передала їй сімдесят п’ять листів Пушкіна до дружини «на чорний день». 1876 року, уже будучи графинею Меренберг, Наталія звернулася до Івана Тургенєва з проханням допомогти з публікацією. Тургенєв написав передмову, назвавши обрання його видавцем «одним із найпочесніших фактів» своєї кар’єри. Проте видання викликало скандал. Брати Пушкіни були обурені, що їх не спитали, а публіка сприйняла листи як «домашній мотлох». 1882 року син Олександр передав шістдесят чотири оригінали до Румянцевського музею. Решту листів Наталія віддала доньці Софії, яка пізніше відмовилася повертати їх до Росії.
Сама Наталія Олександрівна писала. На початку ХХІ століття правнук виявив рукопис її автобіографічного роману німецькою мовою — готичний текст, що довгий час вважався сімейною реліквією. Це ще одне підтвердження того, що «бісенятко Таша» успадкувала не лише зовнішність, а й літературний дар батька.
Останні роки вона провела у Франції. Померла від емболії 10 (23) березня 1913 року в Каннах. Поховати її в родинному склепі Нассау не дозволили, і за заповітом тіло кремували, а прах розвіяли над могилою чоловіка у Вісбадені.
Наталія Олександрівна Пушкіна залишилася в історії не просто донькою великого поета. Вона була жінкою, яка відмовилася бути тінню чужої слави. Її життя — суцільна низка виборів: шлюб усупереч волі матері, розлучення усупереч громадській думці, союз із принцом усупереч правилам династій. Вона виховувала дітей у двох культурах, вчила їх російської мови та берегла пам’ять про батька, якого ніколи не знала. Через неї пушкінська лінія вийшла далеко за межі Російської імперії й триває досі.
У портретах Івана Макарова 1849 року вона ще зовсім юна, з відкритим поглядом і легкою посмішкою. На пізніших знімках — упевнена, трохи втомлена графиня, яка вже все знає про ціну краси та незалежності. Між цими образами — ціле життя, сповнене пристрасті, втрат і гідності. І саме це життя робить ім’я «Пушкіна, Наталія Олександрівна» набагато більшим, ніж просто рядок у генеалогічному дереві.
