Нагірний Карабах — це не просто територія на мапі Південного Кавказу, а вузол суперечностей, де давні історичні претензії, радянська адміністративна спадщина та сучасні геополітичні амбіції сплелися в десятиліття страждань і втрат. Конфлікт, що спалахнув 1988 року, забрав десятки тисяч життів у двох війнах, призвів до понад мільйона біженців і переміщених осіб з обох сторін і завершився 2023 року повним відновленням контролю Азербайджану над регіоном на тлі масового виїзду майже всього вірменського населення.
Корені протистояння сягають рішення більшовицької влади 1921–1923 років залишити гірську частину Карабаху з переважним вірменським населенням у складі Азербайджанської РСР. Це рішення, продиктоване економічними та політичними розрахунками, стало основою для майбутніх претензій. Дві війни — 1991–1994 та 2020 років — кардинально змінили демографію та контроль над землею, а події вересня 2023 року поставили крапку в існуванні непризнаної Нагірно-Карабаської Республіки. У серпні 2025 року у Вашингтоні лідери Вірменії та Азербайджану парафували текст мирної угоди й підписали спільну декларацію, відкривши шлях до нормалізації відносин, хоча інтеграційні виклики та питання культурної спадщини залишаються гострими й у 2026 році.
Давні витоки та подвійні історичні наративи
Гори та долини Карабаху зберігають сліди багатовікової присутності різних народів. Вірменська історіографія пов’язує регіон зі стародавньою провінцією Арцах Великої Вірменії, вказуючи на ранньосередньовічні монастирі, хачкари та згадки в джерелах V–VII століть. Азербайджанська сторона наголошує на спадщині Кавказької Албанії, тюркських міграціях та існуванні Карабаського ханства у XVIII–XIX століттях, де мусульманське населення відігравало значну роль. Обидві традиції спираються на реальні історичні пласти, але часто інтерпретують їх на користь сучасних політичних цілей.
На початку XIX століття після російсько-перської війни 1804–1813 років територія увійшла до складу Російської імперії. Тут співіснували вірменські села та азербайджанські громади, що перемежовувалися з курдськими та іншими групами. У 1905–1906 та 1918–1920 роках регіон уже ставав ареною кривавих зіткнень на тлі розпаду імперій і формування національних держав. Ці ранні конфлікти заклали взаємні страхи та образи ворога, які десятиліттями потому спалахнули з новою силою.
Радянська спадщина: автономія в межах Азербайджану
У 1921 році Кавказьке бюро ЦК РКП(б) під головуванням Сталіна ухвалило рішення залишити Нагірний Карабах у складі Азербайджанської РСР, мотивуючи це економічним зв’язком Верхнього та Нижнього Карабаху. У 1923 році тут створили Нагірно-Карабаську автономну область (НКАО) з переважно вірменським населенням — близько 89–95 % за переписами різних років. Автономія давала певні культурні та адміністративні права, але підпорядковувалася Баку.
Радянська система придушувала відкрите виявлення національних почуттів, однак підспудно накопичувалися кривди. Вірменські жителі НКАО скаржилися на дискримінацію в економіці та культурі, азербайджанська влада — на сепаратистські настрої. До 1980-х років демографічний баланс у самій області залишався вірменським, але навколишні райони Азербайджану активно заселялися азербайджанцями. Ця крихка рівновага розпалася, коли в Москві почалася перебудова.
1988 рік: іскра, що розпалила пожежу
20 лютого 1988 року позачергова сесія Ради народних депутатів НКАО ухвалила рішення про вихід зі складу Азербайджанської РСР та приєднання до Вірменської РСР. Тисячі людей вийшли на вулиці Степанакерта та Єревана. В Азербайджані це сприйняли як пряму загрозу територіальній цілісності. Уже 27–29 лютого в Сумгаїті сталися погроми вірмен, що забрали життя десятків людей. Пізніше, у січні 1990 року, насильство спалахнуло в Баку.
Горбачовське керівництво не змогло швидко та справедливо врегулювати кризу. Замість діалогу відбулися силові заходи та взаємні звинувачення. До кінця 1988 року конфлікт уже вийшов за межі локальної проблеми й став загальнонаціональною справою для обох республік. Біженці потягнулися в обидва боки: вірмени з Азербайджану та азербайджанці з Вірменії. Тонкі нитки сусідства, що існували століттями, рвалися на очах.
Перша карабахська війна 1991–1994 років
Після розпаду СРСР та проголошення незалежності Азербайджану й Вірменії 1991 року протистояння перейшло в відкриту війну. 2 вересня 1991 року в Степанакерті проголосили Нагірно-Карабаську Республіку (НКР), включивши до неї НКАО та частину прилеглих територій. Бої велися із застосуванням важкої техніки, артилерії та авіації.
Вірменські та карабахські сили до 1993–1994 років установили контроль над усією територією колишньої НКАО та сімома навколишніми районами Азербайджану (Агдам, Фізулі, Джебраїл, Зангілан, Кубатли, Кельбаджар та Лачин). Це створило так званий «пояс безпеки», але водночас перетворило сотні тисяч азербайджанців на біженців і переміщених осіб. Загальні втрати першої війни оцінюють у 20–30 тисяч загиблих з обох сторін, включно з мирними жителями. Понад мільйон людей стали вимушеними переселенцями.
12 травня 1994 року за посередництва Росії було підписано угоду про припинення вогню — Бішкекський протокол. Лінія зіткнення перетворилася на одну з найбільш мілітаризованих зон Європи. Чотири резолюції Ради Безпеки ООН 1993 року підтверджували територіальну цілісність Азербайджану й вимагали виведення вірменських сил з окупованих територій, однак реального просування до політичного врегулювання не відбувалося.
Заморожений конфлікт: три десятиліття напруженого очікування
З 1994 по 2020 рік конфлікт залишався «замороженим», але не мирним. Снайперські перестрілки, диверсії та періодичні загострення забирали життя військовослужбовців і мирних жителів. У квітні 2016 року спалахнула «чотириденна війна» — Азербайджан повернув кілька стратегічних висот. Мінська група ОБСЄ (співголови — Росія, США, Франція) вела переговори, пропонувала різні варіанти статусу для Нагірного Карабаху, але сторони не знаходили компромісу.
Азербайджан, спираючись на нафтові доходи, модернізував армію, закуповував сучасне озброєння, включно з безпілотниками. Вірменія та НКР утримували оборонні позиції, розраховуючи на фактор самовизначення та підтримку діаспори. Міжнародне право залишалося на боці територіальної цілісності Азербайджану, тоді як вірменська сторона апелювала до права народів на самовизначення та історичної приналежності. Паралельно обидві сторони вели інформаційну війну, формуючи образи «жертви» та «агресора».
Сорок чотири дні 2020 року: технологічна та військова переломна подія
27 вересня 2020 року Азербайджан розпочав масштабний наступ. Уперше в пострадянській історії безпілотники (турецькі Bayraktar TB2 та ізраїльські моделі) відіграли вирішальну роль, знищуючи бронетехніку та системи ППО вірменської сторони. За шість тижнів боїв Азербайджан повернув контроль над значною частиною території, включно зі стратегічно важливим містом Шуша (8 листопада).
Втрати були важкими: за даними вірменської сторони, загинуло близько 3,8–4 тисяч військовослужбовців і мирних жителів; азербайджанська сторона повідомляла про приблизно 2,9–3 тисячі загиблих. 10 листопада 2020 року за посередництва Росії було підписано заяву про припинення вогню. Азербайджан зберіг відвойовані землі, російські миротворці (близько 1960 осіб) розмістилися в залишковій частині Нагірного Карабаху та вздовж Лачинського коридору. Три райони навколо НКР поверталися Азербайджану поетапно.
Блокада Лачинського коридору та гуманітарна криза 2022–2023
У грудні 2022 року азербайджанські активісти під екологічними гаслами перекрили Лачинський коридор — єдину дорогу, що з’єднувала Нагірний Карабах із Вірменією. На дев’ять місяців регіон опинився у фактичній блокаді. Жителі НКР зіткнулися з гострою нестачею продовольства, ліків, пального та електрики. Міжнародні організації попереджали про гуманітарну катастрофу.
19 вересня 2023 року Азербайджан оголосив про початок «локальної антитерористичної операції». Після доби інтенсивних боїв і обстрілів Степанакерта (нині Ханкенді) керівництво НКР погодилося на припинення вогню, роззброєння та переговори про інтеграцію в Азербайджан. Російські миротворці зазнали втрат, включно з п’ятьма загиблими.
Масовий виїзд і розпуск НКР
За кілька днів і тижнів із Нагірного Карабаху до Вірменії через Лачинський коридор виїхало понад 100 тисяч етнічних вірмен — майже все населення регіону, що залишалося. Люди кидали домівки, майно, худобу. Вірменська сторона говорила про страх перед переслідуваннями та етнічними чистками; азербайджанська — про добровільний вибір і гарантії безпеки за умови прийняття громадянства Азербайджану.
28 вересня 2023 року парламент НКР ухвалив рішення про саморозпуск із 1 січня 2024 року. На той момент регіон повністю перейшов під контроль Азербайджану. Тисячі сімей опинилися у Вірменії в статусі вимушених переселенців, зіткнувшись із проблемами житла, роботи та психологічної адаптації. У самій Вірменії це спричинило гостру політичну кризу та протести проти прем’єр-міністра Нікола Пашиняна.
Культурна спадщина: міст між народами чи поле битви
Нагірний Карабах багатий на унікальні пам’ятки. Вірменські монастирі Гандзасар, Дадіванк, Амарас та сотні хачкарів становлять видатну цінність для світової культури. Азербайджанська сторона наголошує на спадщині Карабаського ханства, мечетях, караван-сараях та традиційній музиці мугам. Після 2023 року розпочалися роботи з реставрації та охорони об’єктів, однак вірменська діаспора й правозахисники повідомляють про випадки пошкодження чи видалення вірменських пам’яток.
Збереження багатошарової спадщини регіону могло б стати основою для майбутнього примирення. Натомість культурні об’єкти часто ставали інструментом політичної боротьби — символами «своєї» історії та доказами «чужої» присутності. У 2026 році питання захисту та інтерпретації цієї спадщини залишається одним із найчутливіших у процесі нормалізації.
Геополітика навколо Карабаху: гравці та їхні інтереси
Конфлікт ніколи не був виключно двостороннім. Росія традиційно виступала головним посередником, розмістивши миротворців 2020 року, але події 2022–2023 років та відволікання на Україну послабили її позиції. Туреччина надала суттєву політичну та військову підтримку Азербайджану, особливо 2020 року. Іран, стурбований можливим посиленням пантюркізму біля своїх кордонів, зберігав обережний нейтралітет. Європейський Союз та США активізувалися в посередництві після 2020 року.
Мінська група ОБСЄ поступово втрачала вплив. Ключову роль у 2024–2025 роках відіграли прямі двосторонні переговори за участі західних посередників. Стратегічне значення регіону визначається не лише нафтою і газом Азербайджану, а й майбутніми транспортними коридорами, включно з проєктом «Зангезурського коридору», який міг би з’єднати Азербайджан із Нахічеванню через територію Вірменії.
Шлях до миру: від переговорів до угоди 2025 року
Після вересня 2023 року сторони перейшли до інтенсивних двосторонніх переговорів. У квітні 2024 року Вірменія передала Азербайджану чотири прикордонні села. У березні 2025 року було узгоджено повний текст мирного договору. 8 серпня 2025 року у Вашингтоні за посередництва президента США Дональда Трампа лідери двох країн парафували угоду та підписали спільну декларацію про відмову від територіальних претензій і реваншу.
Документ включає зобов’язання щодо нормалізації відносин, відкриття кордонів і комунікацій, а також створення транспортного маршруту під умовною назвою «Маршрут Трампа для міжнародного миру та процвітання». Вірменія взяла на себе зобов’язання провести конституційну реформу, виключивши з преамбули згадки про можливе об’єднання з Нагірним Карабахом. Процес ратифікації та практичної реалізації угоди триває 2026 року.
Нагірний Карабах у 2026 році: відновлення, виклики та людські історії
Сьогодні регіон перебуває під повним суверенітетом Азербайджану. Баку активно інвестує у відновлення інфраструктури, будівництво доріг, житла та соціальних об’єктів для повернення азербайджанських сімей. Ханкенді (колишній Степанакерт) та інші міста змінюють обличчя. Російські миротворці завершили виведення до червня 2024 року.
У Вірменії понад сто тисяч переселенців із Карабаху продовжують адаптуватися. Держава виділяє кошти на житло та соціальну підтримку, однак багато сімей досі живуть у тимчасових умовах. Політичні пристрасті навколо «втрати Арцаху» не вщухають: частина суспільства звинувачує владу в капітуляції, інша — вбачає в мирній угоді єдиний шанс на розвиток країни без постійної загрози війни.
Людські історії залишаються найкрасномовнішими. Сім’ї, які в 1990-х тікали з Баку до Степанакерта, а 2023 року — зі Степанакерта до Єревана, пройшли через кілька кіл вимушеного переміщення. Азербайджанські біженці 1990-х, що десятиліттями жили в наметових таборах, нарешті повертаються до рідних сіл. Діти, народжені в роки війни, сьогодні стають дорослими у світі, де їхні батьки все ще несуть травму.
Конфлікт у Нагірному Карабаху навчив регіон і весь світ, наскільки крихким є мир, побудований на силі зброї, і наскільки необхідним є діалог, навіть найважчий. У 2026 році історія не завершилася — вона перейшла в нову главу, де на кону стоять не лише кордони, а й здатність двох народів жити поряд, не повторюючи помилок минулого. Майбутнє покаже, чи стане цей регіон прикладом примирення, чи залишиться нагадуванням про ціну невирішених суперечностей.
