У лютому 2022 року російські війська перетнули білорусько-український кордон у Гомельській області та ринулися на південь, сподіваючись швидко вийти до української столиці. План передбачав використання території сусідньої країни як зручного плацдарму, де вже тривали спільні навчання. За кілька тижнів наступ захлинувся: розтягнуті колони застрягли в боях за передмістя, а на початку квітня російська армія відступила з Київської області.
Сьогодні, у середині 2026 року, українське керівництво знову звертає увагу на північний напрямок. Заяви президента Володимира Зеленського та головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського про можливі російські сценарії — від створення буферної зони на Чернігівщині до гіпотетичного нового кидка на Київ — спричинили хвилю обговорень. Експерти при цьому наголошують: для повноцінної операції Москві довелося б накопичити значно більше сил, ніж є в Білорусі зараз, а підготовка тривала б місяці й не залишилася б непоміченою.
Білорусь в цій історії виступає не просто географічним тлом. Країна надала інфраструктуру, дозволила завдавати ракетних ударів зі своєї території й досі залишається важливим тиловим елементом для російської армії. При цьому офіційний Мінськ уникав прямого введення своїх військ у бойові дії на українській землі у великих масштабах. Розуміння цих нюансів допомагає побачити, чому північний вектор війни розвивався саме так, а не інакше, і що реально відбувається на кордоні сьогодні.
Як Білорусь перетворилася на північний плацдарм
Відносини між Мінськом і Москвою в межах Союзної держави десятиліттями будувалися на тісній військовій інтеграції. Спільні навчання стали звичною практикою, але в січні-лютому 2022 року «Союзна рішучість-2022» набула особливого розмаху. Російські частини — танкові, мотострілецькі, десантні — прибували до Гомельської, Брестської та Мінської областей, розміщувалися на полігонах і тимчасових стоянках. Супутникові знімки Maxar фіксували сотні одиниць техніки та вертольотів у полях Гомельщини вже наприкінці лютого.
Олександр Лукашенко на той момент публічно запевняв українську сторону в відсутності загрози. Міністр оборони Білорусі Віктор Хренін ще 14 лютого говорив про збереження миру. Однак уже 23 лютого з білоруської території почалися перші ракетні удари по Україні. Лукашенко пізніше визнав цей факт. Російські війська використовували білоруські дороги, аеродроми й навіть лікарні для поранених. Місцеві жителі в прикордонних районах спостерігали нескінченні колони з символами «V» і «Z».
Для Росії це було логічне рішення: північний напрямок дозволяв обійти сильні українські угруповання на сході та півдні. Коротка відстань до Києва — близько 150-200 км від кордону — здавалася ідеальною для швидкого кидка. Українська розвідка та західні партнери фіксували концентрацію, але точний масштаб і наміри залишалися предметом оцінки. У самій Білорусі багато хто сприймав те, що відбувається, з тривогою: країна, яка десятиліттями позиціонувала себе як «острівець стабільності», раптом опинилася в епіцентрі чужої війни.
24 лютого 2022: перші години та дні кидка
Вранці 24 лютого російські підрозділи перетнули кордон у районі Чорнобильської зони відчуження та рушили напрямками на Іванків, Димер, Гостомель. Війська включали елітні частини: десантників 76-ї та 98-ї дивізій ВДВ, танкістів із 1-ї гвардійської танкової армії, мотострілецькі бригади. Загальна чисельність північної угруповання оцінювалася в десятки тисяч осіб з акцентом на професійні та добре оснащені підрозділи.
Однією з найяскравіших операцій став десант на аеродром Гостомель (Антонов). Російські вертольоти та транспортні літаки спробували захопити майданчик за 10 км від Києва, щоб створити плацдарм для подальшого наступу. Українські сили — регулярні частини, територіальна оборона та спеціальні підрозділи — відповіли жорстко. Бої за Гостомель стали символом: десантники зазнали втрат, а аеродром так і не перетворився на повноцінний хаб для великих сил.
Паралельно колони просувалися через Іванків і виходили до Бучі та Ірпеня. Українські захисники підривали мости, влаштовували засідки, використовували переносні протитанкові комплекси. Вже в перші дні стало зрозуміло: швидкий «кидок на Київ» перетворюється на важкі позиційні бої. Російські тили розтягувалися, постачання пальним і боєприпасами буксувало, а українська авіація та артилерія завдавали чутливих ударів.
Роль Білорусі: інфраструктура, ракети та заяви
Білорусь не обмежилася роллю «транзитної території». З її землі та повітряного простору завдавалися ракетні удари — балістичні «Іскандери», крилаті ракети. За даними моніторингу та заявами української сторони, тільки до початку березня кількість пусків вимірювалася десятками. Лукашенко в липні 2022 року підтвердив, що удари здійснювалися «з превентивною метою». Білоруські залізниці перевозили техніку, підприємства постачали компоненти, шпиталі в Гомелі приймали поранених російських військовослужбовців.
При цьому регулярні частини білоруської армії у великих бойових діях на території України не брали участі. Офіційні заяви Мінська, Москви та Вашингтона це підтверджували. Окремі свідчення про присутність білоруських військових в перші тижні існували, але вони стосувалися радше поодиноких випадків або спеціальних груп, а не системного введення військ. Лукашенко неодноразово наголошував: білоруська армія «прикриває тил» і не веде наступальних дій. Пізніше він визнавав опосередковану роль Білорусі в операції.
Для українців це стало «ударом у спину» — так охарактеризував події секретар РНБО Олексій Данілов. Для багатьох білорусів — моментом глибокого розколу. Частина суспільства підтримувала дії союзника, але опитування показували, що 38-45% ставилися до війни негативно. Виник рух опору: підриви на залізницях («рейкова війна»), саботаж. Білоруські добровольці формували загони й воювали вже на боці України — полк імені Калиновського став одним із символів цього вибору.
Чому наступ не досяг мети
План швидкого захоплення Києва спирався на кілька припущень, які не спрацювали. Українська армія та територіальна оборона виявили несподівану стійкість. Прості громадяни зі зброєю в руках, регулярні бригади та спеціальні сили створили щільну оборону на підступах. Зруйновані мости через річки, засідки на вузьких дорогах Полісся та ефективна робота протитанкових засобів перетворили механізовані колони на вразливі цілі.
Логістика стала ахіллесовою п’ятою. Довгі колони техніки, що рухалися однією дорогою, ставали мішенню для ударів із повітря та землі. Проблеми з пальним, харчами та зв’язком накопичувалися з кожним днем. Командування недооцінило здатність української сторони швидко перекидати резерви та використовувати західне озброєння, яке вже почало надходити.
Наприкінці березня стало очевидно: цілі не досягнуто. 30 березня російська сторона оголосила про «планове перегрупування» та виведення військ із київського та чернігівського напрямків. До 2-3 квітня Київська область була повністю звільнена. Втрати з обох сторін виявилися важкими, а мирні жителі північних передмість — Бучі, Ірпеня, Гостомеля — пережили місяці жаху, які пізніше стали предметом міжнародних розслідувань.
Вплив на білоруське суспільство та економіку
Війна глибоко розколола білоруське суспільство. Ті, хто підтримував інтеграцію з Росією, бачили в подіях продовження союзницьких зобов’язань. Інші — особливо після 2020 року — сприймали те, що відбувається, як остаточну втрату самостійності. Економіка Білорусі, яка вже перебувала під тиском санкцій, отримала новий удар: втрата ринків, проблеми з логістикою, зростання залежності від російського кредитування та постачань.
Лукашенко балансував. З одного боку — повна підтримка Москви на словах і в ділі (територія, інфраструктура). З іншого — обережність у питанні прямого залучення білоруської армії, щоб не спровокувати ще жорсткіші санкції чи внутрішній вибух. Ця позиція зберігається й сьогодні: Мінськ продовжує військову співпрацю, але уникає кроків, які могли б зробити Білорусь повноцінним учасником бойових дій на землі.
2026 рік: нові заяви та реальна картина
У травні 2026 року тема північного напрямку знову вийшла на перший план. Зеленський попередив про «специфічну активність» на білорусько-українському кордоні та про те, що Росія опрацьовує різні варіанти дій, включно з спробою нового наступу на Київ. Українські військові та експерти проаналізували кілька сценаріїв: створення невеликої буферної зони на Чернігівщині, провокації та рейди або повномасштабний кидок на столицю.
Найамбітніший варіант — повторення 2022 року з метою захоплення Києва — експерти називають найменш імовірним. Для такої операції, за оцінками військових аналітиків, знадобилося б близько 100 тисяч добре підготовлених військ у Білорусі. Наразі російська присутність там значно менша — кілька тисяч осіб у межах ротації. Білоруська армія (близько 48-65 тисяч активних військовослужбовців) орієнтована насамперед на оборону і не має достатнього досвіду та оснащення для великого наступу.
Підготовка такого угруповання тривала б місяці, і це не залишилося б непоміченим розвідкою. Україна з 2022 року суттєво зміцнила північний рубіж: інженерно-фортифікаційні споруди, мінні поля, системи спостереження та резервні частини. Досвід війни зробив оборону глибшою та гнучкішою.
Порівняння умов: 2022 проти потенціалу 2026
| Аспект | Лютий-березень 2022 | Оцінка на 2026 рік |
|---|---|---|
| Чисельність російського угруповання в/з Білорусі | Десятки тисяч (включно з елітними ВДВ та танковими частинами) | Кілька тисяч у ротації; для операції потрібно накопичити ~100 тис. |
| Готовність білоруської армії | Оборонна позиція, опосередкована підтримка | ~48-65 тис. активних; орієнтована на оборону, наступальний потенціал обмежений |
| Українська оборона на півночі | Формування територіальної оборони + регулярні частини | Глибоко ешелонована, з фортифікаціями та бойовим досвідом |
| Логістика та скритність | Навчання як прикриття; розтягнуті комунікації | Будь-яке велике накопичення буде помічене заздалегідь |
| Найімовірніший сценарій | Спроба швидкого захоплення Києва | Буферна зона або провокації; повномасштабний кидок на Київ — мінімальна ймовірність |
Дані в таблиці узагальнюють оцінки українських військових джерел та аналітиків станом на травень-червень 2026 року.
Що відбувається на кордоні сьогодні і що це змінює
Україна продовжує інженерні роботи вздовж усього білоруського кордону: протитанкові рови, мінні загородження, спостережні пункти. Білоруська сторона також посилює свої рубежі, але переважно у відповідь на українські дії в Курській області та загальну напруженість. Спільні російсько-білоруські навчання та розміщення тактичної ядерної зброї в Білорусі додають нервозності, однак реальних ознак підготовки великого наступу західні та українські розвідки поки не фіксують.
Для регіону це означає збереження високої пильності без негайної ескалації. Київський напрямок залишається одним із найчутливіших — саме тут у 2022 році війна ледь не набула зовсім іншого перебігу. Сьогодні і Україна, і її партнери добре розуміють ціну недооцінки північного вектора. Водночас стає зрозуміло: повторення сценарію 2022 року вимагатиме від Росії зовсім інших ресурсів і умов, яких наразі не спостерігається.
Історія наступу на Київ з території Білорусі — це не лише хроніка боїв і відступу. Це історія про те, як географія, політика та людський фактор переплітаються в сучасній війні, і як навіть ретельно підготовлені плани можуть зіткнутися з реальністю, яку неможливо прорахувати до кінця.
