Псковські десантники — це не просто солдати елітного підрозділу. Це живий символ мужності, самопожертви та непохитної відданості обов’язку, який уже майже вісім десятиліть пов’язаний з однією з найстаріших частин Повітряно-десантних військ Росії — 76-ю гвардійською десантно-штурмовою дивізією. Їхня історія бере початок задовго до відомих подій у Чечні й триває сьогодні, коли нові покоління бійців продовжують службу, спираючись на досвід попередників.
Центральне місце в цьому літописі посідає бій біля висоти 776 у лютому — березні 2000 року. Дев’яносто псковських десантників 6-ї роти 104-го полку протистояли значно переважаючим силам бойовиків і найманців. Ціною життя вісімдесяти чотирьох із них вони зупинили прорив великого угруповання й вписали одну з найтрагічніших і водночас героїчних сторінок сучасної військової історії Росії. Цей подвиг і досі надихає та повчає.
Сьогодні псковські десантники залишаються частиною потужної десантно-штурмової структури, проходять жорстку підготовку, опановують сучасну техніку й беруть участь у забезпеченні безпеки країни. Їхні традиції — від перших експериментів із десантуванням бойових машин до щоденних тренувань на псковських полігонах — живі й активно розвиваються.
Корені легенди: шлях від стрілецької дивізії до псковської бази
Усе почалося 1 вересня 1939 року, коли в Північно-Кавказькому військовому окрузі сформували 157-у стрілецьку дивізію. Вона швидко пройшла сувору школу перших місяців війни: оборона Одеси, бої за Севастополь, Керченсько-Феодосійська операція. Особливо важким випробуванням стала Сталінградська битва, де дивізія утримувала ключові рубежі в районі Гірської Поляни та Єлхи, знищивши тисячі солдатів супротивника.
1 березня 1943 року за масовий героїзм її перетворили на 76-у гвардійську стрілецьку дивізію. Того ж року вона отримала почесне найменування «Чернігівська» за стрімке визволення міста. Далі — Курська дуга, форсування Дніпра, бої в Білорусі, Польща, штурм Данцига й зустріч із союзниками на Ельбі. За роки Великої Вітчизняної п’ятдесят воїнів дивізії стали Героями Радянського Союзу, а загальна кількість нагороджених перевищила дванадцять тисяч.
Навесні 1947 року дивізію перевели до Пскова. Тут, на берегах Великої річки та в навколишніх лісах, розпочався новий етап. Постійна дислокація в місті й селищі Черёха визначила її неофіційну назву — Псковська. Саме в Пскові дивізія набула свого характеру: поєднання жорсткої дисципліни, високої мобільності та особливого десантного братства.
Епоха Маргелова та народження десантно-штурмової могутності
З 1948 по 1950 рік дивізією командував Василь Пилипович Маргелов — людина, чиє ім’я назавжди пов’язане з Повітряно-десантними військами. Під його керівництвом тут уперше провели ротні тактичні навчання з реальним десантуванням. Маргелов наполіг на тому, щоб десантники стрибали разом із бойовою технікою. Цей принцип згодом став візитівкою ВДВ.
1983 року саме псковські десантники брали участь в унікальній програмі «Кентавр» — десантуванні бойових машин десанту з екіпажем усередині. Дев’ять БМД-1 приземлилися з людьми на борту. Це був ризикований, але необхідний крок, який продемонстрував можливості радянського десанту. Сьогодні такі операції стали штатними, а тоді вони виглядали справжнім проривом.
У повоєнні десятиліття псковські десантники не раз залучалися до ліквідації наслідків землетрусів, стримування міжнаціональних конфліктів на Кавказі та в Середній Азії, забезпечення порядку в гарячих точках. Досвід цих операцій згодом став у пригоді в Чечні.
Чеченські війни: дорога до висоти 776
У Першу чеченську кампанію 1994–1995 років дивізія втратила понад сто двадцять осіб, але десять її воїнів отримали звання Героя Росії. У другу кампанію псковські десантники знову опинилися на вістрі атаки. Вони брали участь у визволенні населених пунктів, блокуванні Веденської ущелини, штурмі Шатоя. Саме тут, в Аргунській ущелині, доля звела 6-ту роту з набагато сильнішим супротивником.
Наприкінці лютого 2000 року федеральні війська взяли Шатой. Велике угруповання бойовиків під командуванням Хаттаба й Басаєва з арабськими найманцями спробувало прорватися на схід через Улус-Керт. Командування поставило завдання перекрити можливі шляхи відходу. 28 лютого 6-та рота 2-го батальйону 104-го гвардійського парашутно-десантного полку під командуванням майора Сергія Молодова отримала наказ зайняти панівну висоту 776.
Бій біля висоти 776: хроніка безсмертного подвигу псковських десантників
Уранці 29 лютого розвідувальний дозор, у якому перебував і командир роти, зіткнувся з передовими групами бойовиків. Майор Молодов був тяжко поранений снайпером і згодом помер. Командування прийняв гвардії підполковник Марк Євтюхін. До полудня на висоту вже тиснули кілька сотень добре озброєних і мотивованих бойовиків.
Десантники зайняли кругову оборону. Третій взвод, що розтягнувся під час підйому, потрапив під щільний вогонь і зазнав тяжких втрат. До вечора 29 лютого рота втратила третину особового складу. Вночі на 1 березня до оточених пробилася група з п’ятнадцяти осіб 4-ї роти під командуванням майора Олександра Доставалова. Вони йшли під вогнем майже сорок хвилин і змогли з’єднатися з основними силами.
Уранці 1 березня становище стало критичним. Бойовики йшли хвилями, скандувавши гасла. Боєприпаси закінчувалися. Євтюхін і капітан Віктор Романов, який прийняв командування, ухвалили рішення викликати вогонь артилерії на свої позиції. Це був останній аргумент. Артилеристи 104-го полку випустили понад тисячу двісті снарядів. Висота кілька разів переходила з рук у руки.
До п’ятої ранку 1 березня висота 776 опинилася в руках супротивника. Із дев’яноста десантників у живих залишилося шестеро. Серед них — старший лейтенант Дмитро Кожем’якін і рядовий Олександр Супонінський, який, щоб вижити, стрибнув зі скелі. Загинули всі тринадцять офіцерів роти, включно з Євтюхіним, Доставаловим і Молодовим.
| Сторона | Приблизна чисельність | Втрати (офіційні дані) |
| Псковські десантники (6-та рота + група Доставалова) | Близько 90 осіб | 84 загиблих (включно з 13 офіцерами) |
| Бойовики та найманці (угруповання Хаттаба й Басаєва) | До 2000–2500 осіб | 400–500 осіб (за даними федеральних сил) |
Ці цифри демонструють масштаб нерівності сил. Але вони не передають головного: як молоді хлопці, багато з яких лише нещодавно відсвяткували двадцятиліття, змогли тричі відбити атаки й завдати супротивнику відчутної шкоди. Стратегічно бій дозволив федеральним силам перегрупуватися й урешті зірвати плани масштабного прориву бойовиків.
Ціна подвигу: нагороди, пам’ять і культурна спадщина
Указом Президента Росії від 21 липня 2000 року двадцять два учасники бою отримали звання Героя Російської Федерації (двадцять один — посмертно). Ще шістдесят вісім десантників нагородили орденами Мужності. Імена Євтюхіна, Доставалова, Молодова, Романова, Воробйова та інших назавжди ввійшли в пантеон російських героїв.
У селі Черёха біля контрольно-пропускного пункту дивізії стоїть двадцятиметровий пам’ятник «Купол». Білосніжний металевий парашут на постаменті, стилізованому під гірську вершину, видно здалеку. Це не просто монумент — це символ, який нагадує: над псковськими десантниками завжди було небо, а під ногами — земля, за яку вони стояли на смерть.
У Грозному одна з вулиць носить назву «Вулиця 84 псковських десантників». У Пскові та околицях встановлено меморіальні дошки, бюсти, названо школи й кадетські класи. Щороку 1 березня в місті відбуваються пам’ятні заходи: покладання квітів, зустрічі ветеранів, уроки мужності в школах. Фільми, пісні, книги — «Висота», документальні стрічки, художні твори — продовжують розповідати цю історію новим поколінням.
Псковські десантники сьогодні: служба, підготовка та нові виклики
З 2006 року дивізія офіційно стала десантно-штурмовою. Це означає посилення вертолітної складової та здатність діяти як у глибокому тилу, так і як сили швидкого реагування на передньому краї. Особовий склад повністю готовий до парашутного десантування, а батальйони посилені важкою технікою.
В останні роки підрозділи дивізії виконували завдання в складі різних угруповань. У грудні 2025 року за мужність і самовідданість, проявлені під час спеціальної військової операції, дивізія та її полки були відзначені високими державними нагородами, включно з орденом Олександра Невського. Це продовження бойової традиції, яка розпочалася ще 1939 року.
Підготовка псковського десантника залишається однією з найжорсткіших у російській армії. Стрибки з парашутом з Іл-76 та Ан-2, нічні марші, робота з бойовою технікою в повітрі й на землі, тактичні навчання з реальним вогнем. До цього додається психологічна стійкість: уміння діяти в відриві від основних сил, коли на плечах лежить відповідальність за товаришів і виконання завдання.
Що робить псковських десантників особливими
Головне — не техніка й не форма, хоча й те, й інше на найвищому рівні. Головне — дух. Десантники називають себе «голубими беретами» й пишаються цим. У їхньому середовищі досі живий принцип «Ніхто, крім нас». Він означає не лише готовність виконати будь-яке завдання, а й готовність прийти на допомогу товаришу, навіть якщо це коштує життя.
Для новачка псковська дивізія — це жорстка школа. Тут швидко розумієш, що таке справжня дисципліна й справжнє братство. Для досвідченого військового — це частина еліти, де цінують не лише фізичну силу, а й розум, ініціативу, здатність приймати рішення за лічені секунди.
Псковські десантники — це історія, яка продовжується. Кожен новий призовник, який надягає голубий берет біля стін 76-ї дивізії, стає частиною ланцюга, що тягнеться від Сталінграда через висоту 776 до сьогодення. Їхній подвиг біля висоти 776 — не просто епізод війни. Це урок про те, що навіть в найбезнадійніших умовах людина може залишитися людиною й воїном, якщо за її спиною стоять товариші, а перед очима — обов’язок.
І доки в Пскові стоїть пам’ятник «Купол», а 1 березня в місті збираються ветерани й молоді солдати, ця історія не закінчиться. Вона житиме в розповідях, у назвах вулиць, у серцях тих, хто обрав службу в ВДВ. Псковські десантники — це не минуле. Це жива частина сучасного й майбутнього російської армії.
